 |
Читати онлайн скорочено повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Маруся» |
«Маруся» Григорій Квітка-Основ’яненко (скорочено)
Посвящается Анне Григорьевне Квитке
Часто менi приходить на думку: чого б то чоловiковi так дуже пристращатись на сiм свiтi до чого-небудь, не то щоб до якої вещi, а то хоч би i до наймилiших людей: жiнки, дiточок, щирих приятелей i других? Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? I що є у нас, хоч скотинка, хоч хлiбець на току, худобинка у скриньцi, так сьому так усе без порчi й бути? Нi, нема тут нiчого вiчного! Та й ми самi що? Сьогоднi жив, завтра – що бог дасть! (…)
(…) Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилує! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: «Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!» – то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.
Так робив Наум Дрот...
От його-то постигла лихая бiда! Що ж вiн? Нiчого. Хвалив бога i з тим прожив вiк, що не вдався в тугу; а письменний не стерпiв...
От як се було.
Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батьковi i матерi слухняний, старшим себе покiрний, меж товариством друзяка, нi пiвслова нiколи не збрехав, горiлки не впивавсь i п'яниць не терпiв, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би i маленький празник, тiльки пiп у дзвiн – вiн вже й там: свiчечку обмiнить, старцям грошенят роздасть i приньметься за дiло; коли прочує яку бiднiсть, надiлить по своїй силi i совiт добрий дасть. За його правду не оставив же його i бог милосердний: що б то нi задумав, усе йому господь i посилав. Наградив його жiнкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; i що було Наум нi забажа, що нi задума, Настя (так її звали) ночi не поспить, усюди старається, б'ється i вже зробить i достане, чого мужиковi хотiлось. Поважав же i вiн її, скiльки мiг, i любив її, як свою душу. Не було меж ними не тiльки бiйки, та й нiякої лайки. Щодень хвалили бога за його милостi.
У в однiм тiльки була в них журба: не давав їм бог дiточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита отченаш, то йому i стане на серцi веселiш, i пiшов за своїм дiлом чи в поле, чи на тiк, чи у загороду або до батракiв, бо був собi заможненький: було й воликiв пар б п'ять, була й шкапа, були й батраки; було чим i панщину вiдбувати, i у дорогу ходити; була ж i нивка, одна i друга, ще дiдiвська, а третю вiн сам вже купив, так було йому чим орудувати.
Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, пiсля нас дiстанеться? Не буде нам нi слави, нi пам'ятi; хто нас поховає, хто нас пом'яне? Розтратять, що ми зiбрали, а нам i спасибi не скажуть. А Наум їй було i каже: «Чоловiковi треба трудитися до самої смертi; дасть бог дiточок – дiткам зостанеться, а не дасть – його воля святая! Вiн зна, для чого що робиться. Нiщо не наше, усе боже. Достанеться наше добреє доброму, вiн за нас i на часточку подасть, i мисочку поставить, i старцям роздасть. А коли буде наслiдувати недобрий, йому грiх буде, а нас усе-таки бог милосердний, пом'яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобi: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобi не перепинила дороги до царства небесного. Сатана зна, чим пiдштрикнути; молися богу, читай «Iзбави нас од лукавого», то усе гаразд буде».
Аж ось за отцевськi i материнськi молитви дав їм бог i дочечку. Та й радi ж були обоє, i Наум, i Настя; таки з рук її не спускали. Коли ж, було, куди дитина побiжить, чи до сусiдiв, чи на вулицю, то вже котрий-небудь, або батько, або мати, так слiдком за нею i ходять. Та й що то за дитина була! Ще маленьке було, а знала i Отче наш, i Богородицю, i святий боже, i половину вiрую. А тiльки було зачує дзвін, то вже нi заграється, нi засидиться дома i каже: «Мамо! пiду до церкви, бач, дзвонять; грiшка не йти; тату, дай шажок на свічечку, а другий старцю божому подати». I в церкві вже не запустує i нi до кого не заговорить, та все молиться, та поклони б'є.
От i виросла їм на втіху. Та що ж то за дiвка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці як тернові ягідки, бровоньки як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки як цвiточки розцвiтають, i меж ними зубоньки неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав; а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервонiється, так от неначе шовковою хусточкою обiтреть смажнiї уста. (…)
(…) Отака як вийде, то що i твоя панночка! Іде, як павичка, не дуже по усiм усюдам розгляда, а тiльки дивиться пiд ноги. Коли з старшим себе зострiлась, зараз низенько вклонилась та й каже: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здоровi, тiтусю!» I таки хоч би то мала дитина була, то вже не пройде просто, усякому поклониться i ласкаво заговорить. А щоб який парубок та посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцім i жалібно, i сердитенько, – хто. її зна, як-то вона там загляне, – так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i відійде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна. (…)
(…) А про вечорниці так i не споминай! Було i других дiвчат вiдводить та аж плаче та просить: «Будьте ласкавi, сестрички, голубочки, не ходiте на теє проклятеє зборище! Та там нема нiякогiсiнького добра; там усе зле та лихеє! Збираються буцімто прясти, та замість того пустують, жартують та вчаться горілочку пити; вiд матерів курей крадуть та туди носять, та ще й таке там дiється, що сором i казати. Чи мало ж то своєї слави загубили, ходячи на тую погань: от хоч би i Явдоха, i Кулина, i Пріська. Адже ж i пiп панотець не велить i каже, що грiх смертельний туди ходити. Та дивiться ж i на мене: от я дома бiльш усiх вас напряду, чим ви ходячи». (…)
(…) Тільки було наша Маруся уряди-годи збереться до подруженьки на весілля у дружечки. Та й то не буде вона у суботу бігати з ними по вулицi та горло драти, мов скажена, як усi роблять; а прийде вже у неділеньку, посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвiр танцювати, вона тут чи побула, чи не побула, мерщій додому; розібралась, роздяглась, давай піч топити i вечерять наставляти, i вже мати за нею було ніколи не поспiшиться.
Отак, раз, на клечальнiй неділі, була Маруся у своєї подруги у дружках на весiллi i сидiла за столом. Проти дружечок, звичайно, сиділи бояри. Старшим боярином був з города парубок, свитник Василь. Хлопець гарний, русявий, чисто пiдголений; чуб чепурний, уси козацькі, очi веселенькі, як зірочки; на виду рум'яний, моторний, звичайний; жупан на ньому синiй i китаєва юпка, поясом з аглицької каламайки підперезаний, у тяжинових штанях, чоботи добрі, шкапові, з підковами.
Як пришивали боярам до шапок квiтки, то усi клали по шагу, хто-хто два, та й лакей з панського двора i той п'ять шагiв положив, що усi здивувались, а Василь усе вижидав та усе в кишенi довбавсь; а далi витяг капшучок, а там таки дещо бряжчало, засунув пальцi, достав та й положив на викуп шапки, за квiтку, цiлiсiнький гривенник!.. Як брязнув, так усi, хто був на весiллi, так i вжахнулись, а дружки аж спiвати перестали. А вiн собi й дарма: потряс патлами та за ложку i став локшину доїдати, буцім тільки копійку дав. От, сидячи за столом, як вже попринiмали страву, давай тогдi Василь дівчат розглядать, що були у дружках. Зирк! i вздрiв Марусю, а вона аж у третiх сидiла, бо старшою дружкою, скiльки було її не просять, нiколи не хоче: «Нехай, – каже, – другi сідають, а мені i тут добре».
Став наш Василь i сам не свiй і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на приклади – поперед усіх: тільки його й чули, вiд нього весь регiт iде; тепер же тобі хоч би пiвслова промовив: голову посупив, руки поклав пiд стiл i нi до кого нiчичирк; усе тiльки погляне на Марусю, тяжко здихне i пустить очi пiд лоб. (…)
(…) Що ж Маруся? I вона, сердешна, щось iзмiнилась: то була, як i завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч додому йти. Чогось-то їй стало млосно i нудно, i, як подивиться на Василя, так так їй його жаль стане! А чого? I сама не зна. Хіба тим, що й вiн сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так iз-за плечей i озьме, i все б вона плакала, а Василь – мов у самiй душнiй хатi, неначе його хто трьома кожухами вкрив i гарячим збитнем напува. От мерщій i вiдвернуться один вiд одного i, бачиться, i не дивляться, то й, гляди, Василь тiльки рукою поведе або головою мотне, то вже Маруся i почервоніла, i вп'ять iззирнуться між собою. (…)
Аж ось Василь насмілився, набрав у жменю горіхів, підійшов до Марусі і запитав: «Чи чіт, чи мишка?» Маруся промовила: «Чіт!» і взяла із Василевої жмені горіхи. Молодь почала танцювати, веселитися. Василь не пішов танцювати, бо на думці в нього була одна Маруся. Він став розпитувати про неї підстаршого боярина Левка. Той розповів, що Маруся донька багатих батьків, дівчина роботяща: добре шиє, пряде, варить, і до розваг байдужа – гуляти на свята не ходить. Маруся теж не танцювала, сиділа біля хати й перебирала горішки, що дав їй Василь. Часом ставало їй то весело, то сумно, і вона сама не знала, що з нею діється.
До Марусі підійшла її подруга Олена. Від неї дівчина дізналася, що Василь – хлопець роботящий, сам з міста й на сільських дівчат не звертає уваги. А його хазяїн хоче взяти його в прийми і віддати за нього свою дочку-красуню. Сумно стало Марусі, коли почула про це. Вона струснула у жмені горішки і голосно промовила: «Чи він мене любить? Чіт чи мишка?»А Василь почув ці слова і обізвався: «Чіт! І любить тебе від щирого серця!»
Маруся засоромилась, але запитала: «Хто такий? Про кого ви говорите?» Василь відповів: «Той тебе любить… про кого… ти думала…».
Тут Олена покликала Марусю, щоб разом іти додому. Вони домовились вранці піти до міста, щоб дещо купити, а Василь чув цю розмову. Він вирішив супроводжувати їх і вранці чекав дівчат на дорозі, що вела до міста. Парубок сказав їм, нібито по дорозі бігає якийсь собака і кидається на людей, то він буде їх боронити. Коли дівчата скупились і хотіли повертатись додому, Василь знову визвався їх супроводжувати, вигадавши, що у нього є якісь справи у селі. Вирушили в дорогу, аж тут Олена згадала, що забула забрати у шевця батькові чоботи. Вона пішла, а Василь з Марусею стали її чекати.
(…) От як зосталися удвох Василь з Марусею, та й посідали на горбику; зараз Василь їй i каже:
– Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш вiд себе, хоч не звелиш, нiколи на очі попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що учора хотів сказати...
– Що там таке? – спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.
– Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю я тебе, Марусенько, усiм серцем моїм, люблю я тебе бiльш усього на світі!.. Не сердься на мене, не вiдворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай її мені сюди, нехай пригорну її до свого серденька, та тогдi хоч i вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч пiвсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззнавай мене, розпитуй про мене, може-таки, про мене що-небудь i добре почуєш.
Тiльки, що став так Василь говорити, то Маруся i не стямилась; серденько в неї так i б'ється, а сама, як у лихоманцi, так i труситься; боїться i сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона i кинулась туди та й... Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетiла б на край світу... та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить біля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсім свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:
– Адже ж ти просватаний?
– Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?
– А хазяйська дочка? Адже він тебе бере у прийми? – сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.
– Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, – не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цілий год ждатиму, тiльки...
– Е! годi!.. так довго-бо...
– Скільки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене від себе, не сердься...
– Та я й не серджусь...
– Чого ж ти закриваєшся, чого відвертаєшся від мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!
– Нi-бо... я другого не люблю...
– Так зглянь же на мене, не закривайся!
– Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.
– Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу...
-– А то ж i не стидно сказати... що я тебе... люблю? Нi за що у свiтi не скажу... – та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: – Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною... Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.
– Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! – приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю. – Я ж землi пiд собою не чую – я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда?
– Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
– Чом же не хочеш завiрити об моїм щастi?
– Стидно-бо.
– Марусю отже поцiлую, коли не скажеш.
– Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу...
– Отак же... отак... отак же!.. – приговорював Василь, цiлуючи її раз п'ять не вiддихаючи, та вп'ять знову за те ж... та аж вже не змiг i слова промовити... А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати – i слова не промовить, хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очi, против її волі, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогні, палають, хоче вiд нього відвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього... А вiн?.. Вiн тiльки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь світ; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала:
– Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думці, що ти мене любиш, що ти мiй... та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха?
– За що, моя Марусенько? – сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, i поцiлував щиро.
– Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Мені усе здається, що гріх нам за се... Боюсь прогнiвити бога!
– Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Вiн повелів бути мужу й жонi; заповідав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогдi i не розлучимося на вiк наш, а до того часу, як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися...
– А не дай боже, як... – сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i не доказала, i боїться зглянути на нього.
– Не доведи до того боже! – аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадувати стала. –– Буду, – каже, – тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за злеє дiло усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати i бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю...
– Братику мій милесенький! – скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: – Тепер я сама тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема ніякого худа. – Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічі, та так пильно, ніби баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалібно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвiточку, так у неї в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: – Як же ти мене пiсля сього покинеш?
– Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш...
– Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти мені не сказав, усьому вірити буду... (…)
Аж ось з’явилась Олена і здивувалась, що Маруся стала веселою та балакучою, жартує з парубком, хоча колись їх цуралась. Прийшли в село. Василь попрощався з дівчатами і тільки відійшов, як Маруся згадала, що забула забрати у нього синій камінець. Наздогнала парубка і сказала йому, щоб по обіді приходив на побачення з нею на озера. Зустрілися, цілувалися, говорили, аж поки стало вечоріти.
Василь попросив Марусю поки що не говорити батькам про нього, запевняв, що сам їм скаже про своє кохання. Маруся погодилась, але сказала, що потайки більше не буде зустрічатися з ним, бо це – гріх. Повернулась додому, а думки тільки про Василя.
«Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов – як сон: не заїш, не заспиш і що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони Мати Божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартувати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звеліла йому до себе ходити».
Вранці дівчина стала поратись по господарству і все виглядала Василя. Пройшов певний час, парубок теж сумував за Марусею, все її шукав, хотів зустрітися, але не знав, де вона живе і хто її батьки.
(…) От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки минається; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв'язати як-небудь, так шкапа не стоїть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.
От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже:
– Це лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоєю силою справитись з мiшками i з шкапою. – Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв'язовалося; тогдi вiн вп'ять не здужа справити, а вже й вечорiло. (…)
(…) Аж от заїжджає чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить:
– Де се ви, тату, були? Ми вже вас... – та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й робити.
Наум (се то він i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввійшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; звичайний був проти Настi, а на Марусю, що тут микалась то в кімнату, то в хату, то з хати у сiни, то з сіней вп'ять у хату, i не дививсь зовсім i буцімто й не він. I вона собi дарма, неначе його зроду вперше бачить.
Посидiвши Василь i наговорившись, став збиратись додому. Наум i каже:
– Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обідати: недiленька свята, iще наговоримось.
Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пiшов з хати, а Наум кликнув:
– А де ти, Марусю? проведи Василя вiд собаки за ворота.
Марусi на руку ковінька: мерщій з хати, i ще Василь не вийшов із сіней, вона вже й біля нього, i зчепились рученьками. Вона йому й каже:
– Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б i вмерла.
– Завтра, Масю, i я тобі розкажу, як страждав без тебе. Тепер, зділай милость, прислухайся, що старi про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш мені, щоб я знав, як наше діло начинати. (…)
(…) Увесь вечір Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, пiч мазала, милася, та все так тихенько робила, що її не чути було вовсi: боялась-бо вона, щоб через свій шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а тi, знай, його хвалять. Настя те й діло розказує, який він звичайний, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то він розумний, неначе письменний.
– Я, – каже, – знаю його весь рiд; чесний, дядьки заможненькi, хоч вiн собi сирота, та ба! I отцевський син не буде такий бравий козак, нічого казать.
Маруся не пропустила нi жодного словечка i ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, i з веселістю, i з радістю лягла спати; тільки того вже не можна вірно сказати, чи спала вона ту ніч хоч часинку? (…)
(…) Унадився ж наш Василь до старого Наума що божий день: то діло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловіка приходив за ділом, та усякий раз i зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; i так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, i той i та кажуть:
«Нема ж нашого Василя! Не йде обідати». Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обідати. А Маруся? Маруся себе не тямила від радощів. Василь прийде, то вона вже найде мiсцечко, де з ним обо всiм тихенько переговорить i намилується; а коли i без нього, то тільки й чує, що старi його вихваляють.
От дождались i Петра, розговiлись.
На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:
– Науме, Науме! Либонь, старости йдуть.
– До кого?
– Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, бiжи хутко у кімнату та вбирайся. (…)
У двері тричі постукали, і до хати зайшли двоє старостів, а з ними Василь – «ні живий, ні мертвий: білий як стіна». Наум чемно вислухав старостів і сказав, що не віддасть Марусю за Василя. Той аж заплакав, впав навколішки, благаючи змінити рішення. Слізно просили старого і Маруся, і Настя, і старости, але батько, сам ледве не плачучи, був невблаганним. Сказав тільки, що скаже Василю причину відмови завтра, і наступного дня дав парубку свої пояснення.
(…) … як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нiкому заступитись; i дядьки скажуть: «Ми тебе поїли, зодягали i до розуму довели, служи за нашу чергу». А що тоді буде з Марусею? Нi жiнка, нi удова; звісно, як солдаток шанують: як саму послiдню паплюгу, i нiхто не вірить, щоб була салдатка та й чесна. Та й трохи чи й не так! Де їй за полками таскатись? А молоде, дурне, попадеться ледачим людям, наведуть на усе злеє. Худобу розтаскають, повiднiмають, хто її защитить? Дiточки без доглядiння у бiдностi, у нищетi, без науки, без усього помруть або – не дай боже! – бездiльниками стануть. А вона затим iзстарiється, немощи одолiють, бідність, каліцтво... тільки що в шпиталь, до старцiв! (Сказав се та й заплакав, як мала дитина). Не приведи, господи, і ворогу нашому такої судьби!.. Так-то, Василю, як би я тебе не любив, а скажу по правді: так я тебе полюбив, так мені тебе жалко, як рідного сина! – а не хочу загубити своєї дочки, i такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти. Довго Василь думав, похиливши голову, а далi аж повеселiв та й каже:
– А як я найму за себе найомщика?
«Найомщика?» – подумав Наум, а далi й каже:
– А з чого ж ти наймеш, коли тільки получаєш від хазяїна вісімдесят рублів у год, а батькової копійчини нема?
– Дядьки поможуть.
– Не потурай на те, Василю; поможуть, та не тобі, а собі. До чого дiйдеться, тобi за тебе лоб забриють, а найомщик опiсля піде за дядькових хлопцiв. Рад би i я тобі помогти, так усе не те. Як знатимуть, що в тебе жiнка багата, то так тягнутимуть, що тільки держись, i усе до кiнця не доведуть, усе зоставлятимуть, щоб було за що вчепитись. Коли б ти сам, своєю копійкою, здужав найняти, так би так! Василю! От тобі образ царя небесного i його матері пречистої, і Миколая святого! Принеси бумагу, що найомщик принят за самого тебе i за твої гроші – от тобі зараз, обома руками, віддам Марусю. (…)
(…) Не будемо розказувати, як крiпко i як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна, з журби не вмерла. Скiльки вже батько з матiр'ю її не розважали, усе нiчого; а тим iще пуще, що не знала вона, зачим i куди Василь її дiвався; чи надовго він скрився, чи вернеться i коли ще то буде? Питалася не раз i батька, – що ж? – не знаю та й не знаю. Бо й справдi вiн не знав, з якою думкою i куди він скрився. (…)
Приходили старости від інших парубків, але Маруся всім відмовляла, бо чекала свого Василя. Наум на те мовчав: «Нехай ще до того году…»
(…) От i м'ясницi пройшли, i усюди пiшла слава, що Дротiвна Маруся i горда, i пишна: за тутешнiх парубкiв не хоче, а жде собi панича iз-за моря. Вона про сюю славу знала, смiялась i каже було: «Дарма! I пiдожду». Парубкам же хоч i крiпко досадно було, що така красива i багата дiвка у лад не дається, та нiчого було робити: силою не озьмеш. Пройшов i пiст, вiдговiлись i – слава тобi господи! – дождались воскресенiя. (…)
Маруся у великодню суботу сама учинила паску, а Наум пішов у церкву молитися. Він не повірив своїм очам, коли побачив, що читати Апостола на середину церкви вийшов Василь, а потім краще дяка співав Херувімської.
Після служби Наум запросив Василя до них в гості. Маруся, побачивши його, скрикнула не своїм голосом: «Ох, мій Василечку!» – та й стала як укопана. Сіли за стіл. Василь розказав, що найнявся до купця-залізняка, навчився читати, писати, справно рахувати – цього вимагала його нова служба, та щоб заробити більше грошей й відкупитись від рекрутчини. Хазяїн добре до нього ставиться за чесність та кмітливість, посилає у різних купецьких справах, обіцяє восени знайти «найомщика». А зараз Василь мусить їхати до Одеси, відтіля до Москви і на заводи. Сподівається повернутися до Пречистої – церковного свята.
Вислухавши парубка, Наум дозволив йому присилати старостів. Дуже зраділи закохані, кинулися в ноги батьку та матері, цілували, дякували… У вівторок відбулося пишне сватання, після якого Василь з Марусею всюди ходили разом «як голуб з голубкою». Та прийшов час розставання.
(…) – Ох нам лишенько, – скрізь сльози кажуть обоє. – Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного... неначе сьогодні тільки зійшлися.
– Не плач, Василечку, – каже йому Маруся. – Ти у дорозі й незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставшись без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися...
– Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! – каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька. – Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що, як зірочки, сяють. Не плач же, не плач! (…)
(…) На прощанні випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що замість хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив i що вона на неї, мов на нього, дивитиметься. Поважив їй Василь, вiддав, а вона положила у той платок горішки, ще тi, що сперва-наперва Василь дав їй на весiллi, зав'язала, та й положила до серденька, та й каже:
– Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся i сам озьмеш.
Сяк-так Василь насилу вирвався вiд старих; а Маруся пiшла його проводжати. То було на самi проводи, i треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усi поминають своїх родичів. От Маруся узяла й мисочку, щоб i своїх пом'янути. (…)
(…) Прийшли на гроби, аж панотець вже й там i збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту i свою мисочку i граматку батюшцi подала, щоб пом'янув її родичiв.
Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспiвали дяки «Нi печалi, нi воздиханiя», так вона так i захлипала та й каже:
– Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сiм кладовищi будеш так поминати.
Василь аж здригнувся пiсля такого слова i хотiв її зопинити, щоб викинула таку думку з голови, так i у самого сльоза так i б'є, а на серцi туга така пала, що йому дух так i захватує; i сам не зна, вiд чого йому так є.
Одслужили панихиду, подала Маруся мисочку панотцевi, а старців божих обдiлила крашанками i грiшми за царство небесне померших. Посідали люди на гробах трапезувати i поминати родичiв, а Марусi вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.
Батечки! як заголосить Маруся, та так i повисла йому на шию! Вицiлувала його... що то? i в вічі, i у лоб, i у щоки, i у шию... далi, неначе хто її направив, разом покинула його, очицi засяяли, то була блiдна, а тутечки почервоніла та так голосно, ніби не вона, сказала Василеві не зопиняючись:
– Василю! На кладовищi мене покидаєш, на кладовищi мене й знайдеш! – Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на вiки вiчнi!.. Там побачимось!
Сеє сказавши, не озираючись, пішла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе i землi не доторкається. А Василь? Неначе грiм бiля його вдарив! Стоїть як укопаний... Далi дуже тяжко здохнув, пiдняв очi до бога, перехрестивсь, вдарив поклон i, припавши на те мiсце, де стояла Маруся, цiлував землю замість її, боячись i самої думки об тiм, що сказала йому Маруся, а далі промовив:
– Господи милосердний! Нехай я один усi бiди перетерплю, нехай я вмру, тiльки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сiм свiтi, а втiм – як твоя воля свята! – та й пішов тихою ступою до господи… (…)
(…) Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасівки; а у спасівку, і к пречистій, казав Василь, буде неодмінно. Хоч і не зовсім Маруся повеселішала, та усе-таки неначе стала потроху оживати. (…)
На третій день після Спаса Маруся пішла у бір за грибами й назбирала повне відро і кошик. Аж тут пішов дощ, з холодним вітром. Дівчина змокла, як хлюща, і змерзла, неначе зимою. Прибігла додому, а обігрітись ніде – мати слабує, і піч не топлена. Укрилась кожухом і труситься.
Прийшов Наум. Помоливсь, перехрестив Марусю: «Дай Господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!” – сказавши сеє, ліг і... заснув. Три дні Марусю била лихоманка. … Лікував її і цилюрник, і німця до болящої привозили, батько гаряче молився, був готовий все віддати, щоб Маруся одужала, а дівчині все гірше – душно їй, у боку коле, пече, тане, як свічечка… Після святого причастя ніби їй полегшало.
(…) Як ось Маруся таки дуженько промовила:
– Таточку!.. Матінко!.. А підійдіть до мене. От вони й підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сход сонця: очицi, як ясочки, грають; веселенька, i від неї неначе сяє. Вiн знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скріпив серце, а сльози, знай, глита та думкою тільки так помоливсь: «Час прийшов... господи, не остав мене!..» Маруся їм i каже:
– Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіть мене, грiшную!.. Попрощаймося на сiм свiтi... поки бог зведе нас докупи у своїм царстві.
Тут стала їм руки цілувати; а вони так i розливаються, плачуть i її цілують. От вона їм і каже вп'ять, та так веселенько й усе усміхаючись:
– Спасибі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили!.. i кохали мене... Простiть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Мені бог грiхи простив... простiть i ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх... та пом'яніть мою грішну душу... не жалуйте худоби, усе земля i пил... Годі ж, годi, не плачте ж... Бачите, яка я весела... там менi буде прехороше!.. Коли-небудь треба i вмерти... Ми недовго будемо рiзне; там год – як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро побачимось... Васи... ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь.. скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горішки мої положiть мені у руку, як помру, а платок... вернiте йому... А де ви? Я щось вас не бачу... Таточку! Читай мені... голосно молитви... а ти, матiночко... хрести мене... По-бла-го-словiть же... мене... (…)
(…) Наум нахиливсь та над ухом її голосно чита «Вiрую во єдиного бога» та «Богородицю»... а се вона – зирк очима та й сказала голосно:
– Чи ви чуєте?... Що се таке? Наум впав навколішки i каже:
– Молiтеся усi! Янголи прилетiли по її душу!
Далi Маруся ще спитала:
– Чи ви бачите? – та й замовкла... Здохнула важко... тiльки й промовила: – Мати божа!.. прийми... – i успокоїлась навiки! (…)
(…) Наум кинувся до Марусi, припав до неї, вицiлував їй руки, щоки, шию, лоб i усе приговорює:
– Прощай, моя донечко, утіха, радiсть моя! Зав'яла ти, як садовий цвiточок; засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитинi жалкують, дитину приглядять, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новiм свiтi, меж янголами святими, знаєш, як мені тяжко, як мені гірко без тебе: молись, щоб i мене бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду! Не побачу у них своєї радості більш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опатрували, обнімали...
Він би й довго коло неї вбивався, так тут сусiда пiдiйшла та й каже:
– Пусти, дядьку, вже ти її не пiднiмеш; а ось прийшли дiвчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.
Наум став над Настею, вп'ять гiрко заплакав та й каже:
– Уставай, мати! дружечки прийшли, нехай убирають до вiнця нашу молоду... а я пiду лагодити весiлля! (…)
(…) Вже Марусю нарядили і положили на лаві, біля вікна. Став Наум над нею, помоливсь, зложив руки нахрест та й став приговорювати:
– Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рідного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього ні словечка?.. Ти ж мене так завсегда зострічала... а тепер... закрила свої оченьки, поки вздриш господа на страшному суді; зложила рученьки, поки з сим хрестом, що тепер держиш, вийдеш з домовини назустріч йому; скріпила уста, поки з янголами не станеш хвалити його!.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла наші радощі з собою; хто нас буде веселити такою добрістю, як ти? Хто нас, сиріт, на старості буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полі, буде доглядати?.. Хто зопинить наші горючії сльози?.. Хто обітре нам смажнії уста?.. Хто у болісті промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадувала нас своїм весіллячком!.. Береш своє дівування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вінця; скиндячки положені... квіточками заквітчані... і з правого боку тож квітка; нехай люди бачать, що ти була дівою на землі, дівою йдеш і на той світ.(…)
(…) У хаті і у кімнаті жінки порались, то діжу наставляли, то муку сіяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то біля мертвої, то біля відчиненого вікна, що над нею, дивилися; – а обоє старі із журби так вже стяглися, що аж злягли... Як разом – крик!
Хтось дуже застогнав, аж закричав... Народ за вікном тож крикнув: «Василь, Василь», – і розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вікно... лежить бідний Василь біля вікна, мов мертвий зовсім!..
У ті пори, як дзвонили по душі Марусі, їхав мимо церкви сердега Василь і поспішав якомога до хазяїна з радістю, бо усе зробив, як тільки лучче можна було, і віз йому великі бариші. Як їде і чує, що дзвонять; здригнув кріпко, неначе йому хто снігу за спину насипав, а у животі так і похолонуло, і на душу така журба пала, що й сам не зна, що він таке став. Перехрестивсь і сказав: «Дай Боже царство небесне, вічний покой помершому!» – а сам по коням погнав, щоб швидше одчот віддати хазяїну та й до Марусі і щоб вже з нею не розлучатися аж до весілля.
Так от яке весілля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замість, щоб на посаді сидіть, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана, і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти! Як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав мов неживий!..
Насилу та на превелику силу його відволодали. Вже й водою обливали і трусили... аж ось зирнув, повів кругом очима та й сказав тихесенько:
– Марусю!.. Де моя Маруся?
– І вже, сину, Маруся ні твоя, ні наша, Божа! – став йому Наум казати. – Покинула нас! (…)
(…) Народ помаленьку розійшовся, і вже ніччю Наум, внемігшись зовсім, трошки задрімав. Прокинувсь, дивиться, що Василь і не дума відійти від вмершої; стоїть біля неї навколішках та знай руки їй цілує, та щось і приговорює з горючими сльозами. От Наум йому і каже:
– Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобі тяжкий день буде, зберися з силою. Бачиш, і я, вже мені більш її жалко, та й я таки трохи задрімав, щоб хоч мало голові легш було.
– Вам її більш жаль? – каже Василь. – Та як се можна і подумати? Я її любив у сто раз більш, чим ви!
– Вже сього не можна розібрати: ти кажеш, що ти більш, а я знаю, що я її отець, стар чоловік, і вже в мене дочки не буде, а ти собі, як захочеш, дівку й завтра знайдеш...
– Тату, тату! – жалібно сказав Василь, – і вам не гріх так говорити... і у яку пору і у якім місці? (…)
Поховали Марусю з почетом. Настя роздала із Марусиної скрині все, що там було, бідним жінкам та дівчатам. Стали лагодитися обідати. Настя перша кинулась: Василя нема! Сюди-туди… Нема нігде… Послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там він? Не було й нема! Послав до родичів – не чули і не бачили!
(…) Справляли Наум і Настя вп'ять і третини, і дев'ятини, і полусорочини, і сорочини, як треба по-християнськи… І що то за обіди були! На усе село. Багато і старцям милостині подавали. Василя ж не було та й не було! І слух об нім запав! Найбільш журився за ним Наум, боячись, щоб він сам собі не заподіяв смерті. Сумуючи об сім, частенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього богу, щоб його сохранив, і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядіти. (…)
Минуло два роки. На третьому прийшов до них чоловік з города, та й каже:
– Кланявся вам ваш Василь! Наум так і скрикнув від радості.
– Де ти його бачив? – Та й гукнув на Настю, щоб ішла слухати про Василя. Чоловік їм і розказав, що знав.
(…) – Бачив його у Києві, вже він не Василь, а отець Венедихт у Печерському монастиреві. Як розпитав мене, що я з сих міст і вас знаю, так закликав до себе і казав: «Кланяйся їм, я їх, – каже, – як отця і матір почитую і щодня, як служу, то і їх, і вмершу дочку їх на божій службі поминаю, і скільки дасть бог віку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх молитви бог мене спас і вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грішний, біля неї заклявся самому собі смерть заподіять, і як поховали Марусю, я тихенько від них, щоб мене не спинили, пішов світ за очима, узявши тільки у жменю землі з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, що її покрива, укупі лежати. Як я йшов і куди йшов через цілісінький день і ніч і вп'ять день, – я нічого не тямлю. Схаменувсь вже над річкою: стою на кручі, а якіїсь два ченця мене охрещують і святою водою обкроплюють та говорять мені премудрії речі. Довго того було, поки я у розум, – каже Василь, – прийшов, а затим ті ченці привезли мене у Київ, у Печерський монастир. От мене тут прийняли і довго розважали, а далі, як прийшло від общества моє увольненіє, то й постригли у ченці, а за голос і дияконом настановили. Кланяйся ж, – каже, – моїм родителям; от їм і проскура свята, і нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на світі, бо тільки моєї і думки, тільки й помишленія, щоб швидше бути укупі з Марусею». (…)
(…) …у той же час обіщавсь Наум із старою у Київ їхати. Бог їх туди й приніс. Пішли по монастирям, зараз у Печерському спиталися про диякона, з таких і таких місць, про отця Венедихта. От їм чернець і каже:
– І вже пом'яніте його за впокой! Він і прийшов немощний, та таки себе не поберігав: не слухав нікого, ськав усякої болісті і заморив себе зовсім. Далі чах, чах та от неділь зо дві як і помер. Та ще таки від суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положити якоїсь землі, що у нього у платку була зав'язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому під голови. То як закон запреща монахові такі примхи, то його і не послухали.
Тяжко здохнув Наум, далі доськався його гроба, і, пришедши з Настею, найняли тут по нім панахиду і у граматку свою записали.
Довго, довго стояв Наум над гробом його!… Далі здихнув, перехрестився і каже:
– Дай, господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!…
Точну дату написання повісті не встановлено. Цензурний дозвіл датовано 4 жовтня 1833 р. Вперше надруковано в збірці «Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком», кн. 1. Москва, 1834.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
10.03.2022