 |
Читати онлайн скорочено повість Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» |
«Вісім днів із життя Бурундука» Іван Андрусяк (скорочено)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, у якому забити гол виявляється не так просто, як здавалося
Усе, що я тобі розкажу, хай буде нашою таємницею. І ти пообіцяй – ні, тут же, одразу мені пообіцяй, що це залишиться між нами і що ти не будеш дуже сміятися!
А взагалі, смійся собі, на здоров’я, скільки завгодно, – я, правду кажучи, й сам ледве стримуюся, щоб не розреготатись, – але не насміхайся! Ну, бо кому приємно, коли з нього насміхаються? У нашому класі таких нема. Гадаю, що й у цілій школі жодного не знайдеш.
Ото й мені неприємно… Та іноді, бува, насміхаються.
Правду кажучи, не те щоб іноді – а таки частенько. Три рази на тиждень. Як тільки фізкультура, так і починається: Бурундук се, Бурундук те… А який я їм Бурундук?! Я Бондарук! Івась Бондарук! От! (…)
(…) Ну, та чого гріха таїти – я таки трохи товстенький. Щокастий, як каже мама. Але тато в мене теж щокастий – і що ж? Його ніхто на роботі Бурундуком не називає, всі поважно так – Іван Іванович. А мене…
Та ні, не треба мене Івасем Івановичем називати! Рано ще. Дай-но школу закінчити, університет – і тоді вже хай буде. А поки що Івась, та й годі.
Домовились? Ну, то гаразд.
…Ага, на чому я зупинився? Звісно, на фізкультурі! Особливо, скажу тобі, капосна штука – лазіння по канату. Бігати – ще куди не йшло: там хоч останнім, а прибіжу. Стрибати – те саме́: у пісок же стрибаєш, а не в калюжу й не через рівчак із крокодилами. От якби через рівчак, то було б непереливки, а так – переживу.
Але ж той клятий канат – це понад мої сили! Підтягнутись на ньому я ще раз чи два можу, та як його там ногами перебирати – це для мене складніше за найскладнішу математику!
Ну, і ще козел… Не той, що рогатий і чоловік кози – то, взагалі, цап. А це гірше – це козел щонайсправжнісінький! Стрибати через нього – яка то для мене мука! Я так ні разу й не зміг – хіба на нього зверху колінами застрибну, та й усе. Далі буду перелазити, а вони – сміятися…
Але того дня саме п’ятниця була. А в п’ятницю фізкультура в нас останнім уроком. Одразу після математики, на якій – контрольна. І серйозна, скажу тобі, контрольна! Додавання-віднімання дробів – це не жарти. Воно навіть мене іноді напружує, а всі наші взагалі «в шоці»!
Насправді я математику не дуже люблю, мені більше мова-література подобається, – але й у дробах, якщо розібратись, нічого аж такого страшного нема. (…)
(…) Але то мені – а всі наші аж тремтять на перерві. Хто в підручник утупився, щось в останню мить звідти запам’ятати намагається, хто шпаргалки пише, а хто практичніший – той біля відмінників моститься, добираючи способу, як списати. Он уже й позад мене Іванюк усівся.
– Ти, – каже, – коли писатимеш, то сідай трохи боком, щоби я в тебе з-за плеча зошит бачив. (…)
(…) Не встиг я відповісти Іванюкові, як тут Коза на дверях:
– Діти, Емілія Миколаївна захворіла, на фізкультурі будете самі. Хлопці хай у футбол грають, а дівчата можуть у класики пострибати чи через ґумочки, як собі хочете. Тільки щоб усі на стадіоні були, я з вікна бачитиму!
Отакої – навіть спортсмени, виявляється, хворіють…
Коза – це наша класна керівничка, Любов Григорівна. У неї, кажуть, дівоче прізвище Козинюк було, тому її так і прозвали. Іванюк її боїться, а я зовсім ні, – хоч вона й сувора, але капостей не робить, якщо сам не накапостиш. Я Клочкову або Рибку побоююсь (це так фізручку прозивають, бо в неї розряд із плавання й плечі ширші, ніж у директора школи) – завше вона чіпляється зі своїми дурними нормативами…
Усі тут, звісно, загукали «ура», але якось млявенько – до фізкультури ще дожити треба.
А я тим часом до Іванюка розвернувся:
– Дам, – кажу, – тобі списати, якщо в команду візьмеш.
Іванюк – найкращий футболіст у класі, а може, й у цілій школі. З математикою він не дружить, зате з м’ячем такі фінти виробляє, що замилу́єшся! Усі хочуть грати в тій команді, де Іванюк, та не кожного він бере. Ну, але цього разу мене візьме – ніде не дінеться…
– І не воротарем! – додаю. Бо воротарем слави не здобудеш.
У футболі ж як? Гол забив – і герой. А воротар голів не забиває. Воротар їх, так би мовити, навпаки…
Глянув на мене Іванюк так підозріло.
– Гаразд, – каже. – Будеш захисником. Правим. Тільки дивись мені, зошита клади так, щоби я все бачив.
Я покладу – хіба мені важко…(…)
(…) Те, що я не люблю фізкультури, ще не означає, що мушу не любити спорт. Тим паче футбол – хіба можна його не любити?! Це ж як у літературі: лише там кайфуєш від того, як красиво сказано, а тут – як красиво полетів м’яч. А краса – вона скрізь краса, навіть у математиці щось від неї є. Тільки там ухекаєшся, доки до краси доберешся…
Ну, в футболі ще дужче вхекаєшся! Я вже і так, і сяк бігаю, а шансу все нема та й нема.
Не скажу, що геть у мене нічого не виходило в тій грі. Навпаки – навіть краще виходило, ніж раніше. Аж двічі мені вдавалося дотягнутись до м’яча і вибити його з-під ніг суперника. Куди завгодно – але ж вибив, це вже добре…
А гра тим часом затяглася. Ось уже вся школа й на перерву висипала, хлопці з паралельних класів обступили поле, вболівають. Навіть дівчата декотрі зацікавились. Ой, і ота задерихвістка, кісочки-бантики-сюсі-пусі, теж стоїть за чужими воротами… Оце так!
Ну про неї я тобі розказувати не буду, це моя справа. Ні-ні, навіть не мрій! Та нічого такого, просто капосна дуже, та й усе… Ніби ти у себе в паралельному класі такої не знаєш…
Отож-бо, давай краще про футбол!
Урок закінчився, а в нас ніяк до розв’язки не дійде. Рахунок 3:3, і нікому не хочеться без перемоги додому йти. Затялись – і край!
Ото саме тоді мені й випав шанс.
Я побіг уперед, до чужих воріт – дарма, що стою в захисті. Ні, не тому, що там ця задерихвістка – просто побіг. Ну, гра так складалася, розумієш?!
Одне слово, побіг – і їхні захисники мене пропустили. Звісно, якби там був Іванюк, то на ньому обидва захисники повисли б, – але то був я, а на мене вони не зважали.
Воротар їхній лишився далеко зліва – саме м’яча вкидав. А Іванюк того м’яча й відібрав! І так швидко, що воротар не встигав у ворота повернутися…
Окинув Іванюк оком поле і – дивлюсь – бачить мене! Бачить – і вагається: пасувати чи ні? Я піднімаю руку, як ото справжні футболісти – пасуй, мовляв, я готовий прийняти.
Ну, тут Іванюк і пасонув…
Ото був, скажу тобі, пас!
Ти ніколи в житті не бачив такого пасу!
Краса!
Лялечка, а не пас!
Ідеальний, вивірений до міліметра…(…)
(…) Не знаю, як воно так вийшло…
Одне слово, мимо м’яча я пальнув!
А м’яч повільнюсінько так, красивенько за лінію й покотився – я його не зачепив навіть…
Ну, хлопці тут, звісно, біжать, лаються.
– Геть з поля! – кричать. – Ти, Бурундуку…
Ну, я й пішов геть з поля, ні на кого не дивлячись.
Бо що мені залишалось?..
РОЗДІЛ ДРУГИЙ, у якому я знаходжу яєчко не просте і не золоте, а значно цікавіше
(…) Дзвонити в квартиру мені не хотілось – я все ще був мов причмелений через той незабитий гол і волів нікому не показуватись на очі, навіть домашнім. Ну, бо зараз почнеться: чого носа повісив, та щоденника покажи, та чи не образив тебе хто…(…)
(…) Ні, як себе не відволікай, скільки не думай про приємне, а думки все на поле повертаються. І треба ж було якомусь лисому й бородатому чортові принести задерихвістку до тих клятих воріт! Ну, що вона там забула?! Та їй до футболу, як свині до… нашої морської свинки! Аж ні – приперлася, баньки повитріщала, кісочки в різні боки старчать, і бантики на них жовтенькі, мов прапорці…(…)
(…) А ці… партнери: «Бурундуку! Геть з поля!»
Який я їм Бурундук?!
Коли списати, то мало не Івась Іванович, – а коли не влучив, то вже й усі ґулі на мене…
Образливо!
Ну подумаєш – не влучив… Не дуже й хотілося! (…)
(…) Що не кажи, а мати молодшу сестричку – це іноді добре. Вона всю увагу на себе перебирає.
Виїхали (на гостини до бабусі) не по-маминому й не по-моєму – за півгодини.
Тато, звісно, звернув увагу, що зі мною щось негаразд, але «доколупуватись» не став. Він у мене молодець – знає, що коли мені треба буде поговорити, я сам підійду. Лише «п’ятачка» показав – мовляв, носа вище – та й усе.
А мамі було ніколи, мама всю дорогу Любу вгамовувала. Усе ж іноді добре, коли молодша сестричка вереда – на передньому сидінні можна їздити, поруч із татом, а не позаду, як малявка…
Бабуся нам дуже зраділа, сплеснула в долоні, заойкала про те, «як виросла Любочка, яким дорослим став Івась», – ну все, як завжди.
Доки тато заводив автівку під навіс на подвір’ї, а мама діставала з баґажника гостинці та сумку з речами, переважно Любиними вдяганками, бабуся бідкалась про те, що вечеря ще не готова, – і, нарешті, послала мене в курник забрати яйця, що їх кури нанесли за день. (…)
(…) Надворі вже посутеніло, але бабусине подвір’я я знав як свої п’ять пальців. Тож у курник мені й заходити не треба було – досить просунути руку поза дверцята ліворуч і намацати гніздо.
Ага, ось воно! Одне яєчко, друге, третє, четверте… (…)
(…) Ой, а в гнізді ще щось є! Ніби яєчко, але маленьке таке… Заберу – роздивлюсь на світлі.
Еге ж, справді яєчко! Таке, ніби курча його знесло, – але ж у жовтні курчат не буває, вони влітку вилуплюються, коли тепло. Може, пташине? Але чого б воно в курячому гнізді опинилося? Та й пташині зазвичай поцятковані, а це біле-біле… Невже якийсь новий вид зозулі в нашому селі завівся, невідомий науці, що курям свої яйця підкидати навчився? Та ні, це фантастика! Які восени зозулі…
– От молодець, Івасю! – це бабуся. – Занось до хати, зараз я їх на сковорідку з сальцем… А курника прикрив, щоб лисиця не влізла?
– Прикрив, бабусю. А що це за яєчко в гнізді було? Дивне таке, маленьке…
– Гм… – узяла до рук, піднесла до очей, роздивилась на світло. – То зніщє, онучку. Або ще кажуть: зносок. Я тобі потім розповім…
Дивне яєчко я одразу ж заховав до кишені… (…)
(…) Бабуся згадала про зніщє, коли ми вже помолились і спати вкладалися. Люба коло бабусі примостилася та й почала вимагати казочку.
Ну, я теж послухаю.
Ні-ні, я вже з того віку вийшов, щоби під казочки засинати, – але ж бабуся так цікаво їх розповідає…
Ото вона підморгнула мені – не забула, мовляв, – та й каже:
– Іноді буває, що курка знесе дивне яєчко… Таке, як звичайне, біленьке, але дуже мале. Точнісінько як пташине. І воно не просто собі яєчко, а особливе. Його зніщєм називають, або ще зноском, і курка несе його останнім, коли вже всі яйця знесла, тільки воно лишилося.
– І со, вона більсе не буде нестися? – допитується Люба.
– Ні-ні, Любочко, буде. Але через якийсь час, їй просто треба відпочити. Так от, старі люди кажуть, що з того зніща можна вивести, прости Господи, дідька. Маленького такого, домашнього – його ще антипком називають.
– Як?! Сплавзнього? – дивується Люба.
– Ну, я не знаю, який він справжній. Я його не бачила. Але так старі люди кажуть, а вони пусто-дурно говорити не будуть. (…)
(…) То вони й розповідали про те, що зі зніща можна дідька вивести, який нібито у всьому допомагати буде. Але не так просто його висидіти, як здається! Бо людина ж не курка – вона не може на гнізді сидіти…(…)
(…) Старі люди казали, що Яковиха Михайлюкова – я її вже й не пам’ятаю, вона жила ще тоді, коли моя бабуся, царство їй небесне, дівувала… То ця Яковиха одного разу під квочку разом із яйцями й таке зніщє підклала. І нібито з нього вилупилося щось таке – ні чоловік, ні пес, що ніхто не знав, як його назвати. Від людей воно бокувало…
– Як це – бокувало?
– Ну сторонилося людей, усе з тими курчатами ходило. Виведе їх квочка на город – і воно з ними. Курчата порпаються в землі, а воно сяде собі на межі та й дивиться. І жодне з тих курчат не пропало: ні хвороба їх не бралася, ні яструб не бив, нічого… А коли підросли, то воно, те чортеня, десь щезло. І вже ніхто його не бачив більше.
– То цей антипко тільки на те й годиться, щоб курчат стерегти?
– Ні. Він за курчатами дивився, бо його квочка вивела. А коли людина виводить, то він нібито людині на цьому світі у всьому допомагає – а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна…
– А як допомагає, бабусю? – розпитую я далі.
– Та хтозна… Розказували, що в сусідньому селі був колись один чоловік дуже бідний, що не мав ні землі, ні худоби, ні хати путньої, в якійсь халупі жив. А потому він раптом за рік-два вибився в такі багачі, що не лише велику хату собі звів і землі накупив, але вже мусив людей до себе наймати, бо сам усю ту землю обробити не міг. (…)
(…) – А звідки він у нього взявся, той антипко?
– Та кажу ж: вивів собі.
– Як вивів?
– Хіба ж я знаю, як того щезника виводять…
– Ну розкажіть, бабусю, – почав я просити. – Ну розкажіть…
– А тихо, бо ще Любу розбудиш… Казали старі люди, що треба отаке зніщє сім днів під лівою пахвою носити – вигрівати. А головне: ні до кого за ці сім днів і словом не обмовитись. Якщо ж заговорив, то все – пиши пропало…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, у якому зринає рятівна ідея і ухвалюється непросте рішення
(…) Звісно, за суботу-неділю ще багато чого може трапитися, через що про мою ганьбу всі забудуть, – але це чомусь мало втішало. Бо ж ганьба на те й ганьба, що змити її можна хіба… Ні, не кров’ю, а чимось таким…
Ну таким… Одне слово, подвигом.
Забити команді Іванюка п’ять голів! Залізти догори ногами по тому клятому канату аж під стелю! Перестрибнути через дурного козла з переворотом у повітрі! Бодай хоч загриміти в кабінет директора з якимось особливо екзотичним порушенням…
Та нічого з цього мені не світить. Нездара я – навіть порушувати не вмію так, щоби прогриміти на всю школу й стати бодай героєм дня, якщо не взагалі героєм… От виросту таким «лопухом» – і ніхто не називатиме мене Івасем Івановичем, для всіх я й далі залишатимуся Бурундуком, який не забив гола з ідеальної позиції і якого зі свистом і тріском прогнали з поля…
А що, як спробувати?!
Та ні, це ж казка… В житті так не буває, щоби сім днів помовчав, висидів собі антипка і всі проблеми вирішив. У житті треба тренуватися, пролити сім пудів солі, докласти всіх зусиль – і аж тоді буде за це нагорода у вигляді хай бездарненького, хай сякого-такого, хай геть нікудишнього, та все ж справжнього гола. Нудна, скажу тобі, штука – це життя!
Хоча – чому, власне кажучи, не буває? Хіба я пробував? Ні – я скнів за підручниками (правду кажучи, все навпаки, вчитись мені подобається, – та нехай буде «скнів», так красивіше), а життя тим часом котилося мимо, як м’яч повз ворота…
Ні, треба брати його за зябра, доки не пізно!
І взагалі: сім днів – це скільки? Якщо завтра почати, то буде субота-неділя-понеділок-вівторок… Ого! Вже наступної суботи я матиму власного чортика, і життя піде на лад! Саме на канікули, які того дня й почнуться.
Це дуже добре, що канікули, – матиму тиждень, щоби з ним порозумітися. (…)
(…) Тож треба буде тому антипкові пояснити спершу, що зараз інші часи настали. А як ти йому поясниш, чортячої мови не знаючи? Ну та, може, вони, чорти, людською володіють…
Стій! Воно ж маленьке вилупиться! Людська дитина он яка вереда – досить на Любу глянути. А чортеня, певно, ще вередливіше?
Та нічого – якось воно буде. Головне його вивести – а там, як каже тато, будемо вирішувати проблеми в міру їх виникнення…
А де ж я його поселю? Горище ж у нашому будинку замкнене, дітей туди не пускають…
Ну, та це найменша проблема – поселю в себе на шафі. Кубельце йому там вимощу, молочка тепленького приноситиму щоранку… (…)
(…) Може, й нині для якого-небудь відлюдька, який живе самотою на краю віддаленого села, сім днів мовчати – ніяка не проблема. Ну, але для сучасного школяра, якого щодня мордують уроками, це річ немислима! Навіть якщо припустити, що на таку авантюру вдасться вмовити домашніх, – а це вже́ фантастика, – то що ж ти робитимеш у школі? Як викручуватимешся, коли тебе викличуть до дошки?.. Як силкуватимешся стрибнути через дурного козла чи лізтимеш по дурному канату з яйцем під пахвою?..
Отак завжди: найкращі мрії розбиваються об дрібну банальщину! Об будень – так, здається, писалося в якійсь книжці…
Я мало не плакав… Усе, що ввечері видавалося таким простим, зранку постало переді мною у всій своїй нездійсненній «красі»…
Ну, та якщо все ж спробувати – що тоді? Тато казав, що найголовніше в житті – мати чітку мету і йти до неї, не зважаючи ні на що. Хоч би й мусив продиратися крізь хащі нерозуміння й навіть осуду! Щоправда, це стосувалося не чортика, а навчання – коли я йому зізнався, що мене не дуже люблять у класі, вважаючи зау́чком.
Але чому все, що мені кажуть, – добре, а що я вирішую для себе сам, – погане? Це несправедливо! Нехай хоч раз буде по-моєму!
«Доколупуватимуться» – хай «доколупуються»!
«Діставатимуть» – хай «дістають»!
Будуть знущатися – хай знущаються!
Один тиждень «доколупувань», «діставань» і знущань витерпіти можна, якщо маєш мету! Якщо знаєш, що потім усі твої бажання виконуватимуться автоматично й жоден із тих знущальників тобі й слова кривого сказати не посміє! (…)
(…) Не така й проста це справа – тиждень його отак проносити! Один необережний рух, і все – прощай, мріє…
Треба думати.
Думати, думати, думати…
Ага! Заховаю його в коробочку від кіндер-сюрпризу. Ваткою обкладу…
Ні, не годиться – яйце ж теплом свого тіла гріти треба – так, як ото квочка курчат вигріває. Інакше марна справа…
А якщо просто ватою обкласти? Усе ж м’якше… Вата десь у бабусі має бути. Звісно, де – в аптечці!
Я так само тихенько дістав із буфету аптечку, щедро загорнув зніщє у вату й знову примостив під пахву.
Гм… Уже краще…
Та насправді нічого кращого й цього разу не було: на шурхіт прокинулася Люба й з розгону, як вона це полюбляє, стрибонула мені на плече з криком:
– Івасю! Поглайся зі мною! Побалуй мене!
Я аж похолов…
Яйце залишилося ціле лише тому, що я вчасно встиг ухилитись, і воно з-під пахви ковзнуло під футболку. (…)
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, у якому починаються випробування, але все закінчується сміхом
Узагалі, спершу все йшло доволі непогано – навіть незважаючи на те, що Люба мене «здала» батькам. Ніби ж і спала вона вже тоді, коли я розпитував бабусю про найголовніше, – та хто їх зна, цих дівчаток… Може, вони й крізь сон усе чують?..
Свою сестричку, попри всі її капризи, я, звісно, дуже люблю, але в неї є одна серйозна вада – вона дівчинка!
Я такого не замовляв, та що тут удієш… Сестричка – це на все життя, й нікого не обходить, капосна чи ні. Хоч як, а мусиш миритися!
…Ну, так – я замовляв братика. Малий ще був, років зо п’ять, певно, мав – принаймні до школи й не збирався. І мені страшенно хотілося братика, щоби я був не сам, а мав із ким у футбол грати.
Але тоді я ще не знав, звідки беруться діти. (…)
(…)Тож одного разу тато взяв мене до себе на роботу. Здається, то була субота, коли садок не працював, а татові й мамі чомусь треба було працювати. І вони вирішили, що в татовому кабінеті я зроблю менше шкоди, ніж у мами на лекції.
Тато сидів за своїм комп’ютером, а мене посадовив за сусідній, саме вільний, увімкнув мені якусь гру й попросив не заважати. Я грався, тато працював – і тут йому за чимось треба було вийти з кабінету. А в нього на столі одразу кілька телефонних апаратів стояло, і один із них був цікавий такий: без кнопочок і без диску зовсім – лише слухавка на коробці, та й усе. І я чомусь вирішив, що з такого апарату можна зателефонувати, куди собі забажаєш…
Ну, підняв я слухавку. В ній щось пікнуло, клацнуло, і дивний голос каже мені звідти:
– Так!
– Еее… Це лелеки? – питаю я.
– Лелеки? – здивувався голос. А потім подумав і підтвердив: – Ну, так. Лелеки…
– Як добре, що я до вас додзвонився! – кричу я в слухавку. – Я давно до вас додзвонитися хотів!
– Навіщо? – питається голос.
– Та як же навіщо?! – у свою чергу дивуюсь я. – Ви ж дітей приносите! То я й хотів вас попросити: шановні лелеки, принесіть мені братика! Щоби я мав із ким у футбол грати…
– Гм… – замислився голос. – Ну… Гаразд, – вирішив нарешті. – Принесемо.
– Справді-справді принесете?
– Справді-справді принесемо. Чекай, – і в слухавці забібікало.
Я, радий-радісінький, швиденько примостив її на важіль і кинувся назад до своєї гри.
Що було далі, я вже й не пам’ятаю, – але потім з’ясувалося, що насправді я зателефонував не до лелек, а до татового начальства. І воно, начальство, пересміявшись, викликало тата й розпорядилося негайно виконати моє замовлення. З такої нагоди пообіцяло навіть платню підвищити…
Певно, тато дуже-дуже старався – бо перестарався. І замість омріяного братика народилася в мене капосна сестричка.
Так що з футболом мені ще із дитинства не щастить…
…Ну, але я відволікся.
Час було братися за справу всерйоз – себто, не лише за будь яку ціну втримувати яйце під лівою пахвою, але й розпочати мовчанку. Одначе про те, щоби замовкнути просто так, нічого перед тим не пояснивши батькам і не приспавши їхню пильність, годі було й думати. Ще, чого доброго, до лікаря поведуть – і тоді все, пиши пропало…
Говорити треба було з кожним окремо, і, може, навіть кожному інше – тому я вирішив чекати слушної нагоди.
Татові Івась сказав, що він побився об заклад з однокласником Іванюком, хто довше промовчить, тому тиждень розмовляти ні з ким не буде. А щоб заспокоїти татуся наслідками цієї «дурнуватої забави» (за виразом батька), додав, що уроків в школі ця домовленість з Іванюком не стосується. Попередив про своє мовчання і маму. Звісно, вона не схвалила мій заклад з однокласником й порадила не підтримувати з ним дружній зв’язок.
(…) Надвечір усі зібралися до тітки Галі на гостину. До неї, виявляється, теж діти з міста приїхали, та ще й з маленькою онучкою – такою, як наша Люба.
Я ж відпросився – під тим приводом, що для мене там товариства нема, тож я краще почитаю.
І коли всі пішли, найперше дістав із горнятка зніщє й знову примостив під пахвою.
Усе – «час ікс» настав!
Назад дороги немає!
З цієї хвилини я починаю боротьбу за здійснення всіх своїх бажань!
Це буде нелегка боротьба – але я вийду з неї переможцем!
Інакше й бути не може!
Відтак до вечора наступної суботи ніхто не почує від мене й слова – що б не сталося…
І зніщє в мене з-під пахви ніхто не зможе відібрати навіть силою!!!
…Як це не дивно, зважившись, нарешті, втілити задумане, я заспокоївся. Всі хвилювання – варто чи не варто, вийде чи не вийде – минули, здається, безслідно. (…)
(…) А по дорозі додому Люба мене «здала».
Виказала все – і про зніщє, і про служницю, яка нагодувала антипка солоним молоком, і про сім днів мовчанки…
Ніби ж і спала вона вже тоді, коли я допитувався в бабусі про найголовніше, – та виявилося, що й крізь сон усе чула.
Як це не дивно, батьки не розсердились, а розреготалися!
Й реготали так щиро й смачно, що тато навіть мусив на п’ять хвилин зупинити авто…
Звісно, всю дорогу я вислуховував на свою адресу доброзичливі кпини – але мені було добре-добре…
Бо хіба може бути погано, коли тебе розуміють?..
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ, у якому я витримую іспит із англійського мовчання
У школі, на уроці англійської мови, Івась не став підказувати Іванюку, коли того викликали до дошки.
(…) На перерві, щойно Валера (учитель англійської мови) вийшов із класу, розлютований Іванюк кинувся на мене з кулаками.
– Ти чого?! – крикнув він, боляче заїхавши мені в плече. На щастя, в праве… – Не міг підказати, Бурундук нещасний?!
– Ммм… – старанно замукав я, ухиляючись, і знову показав на зуб.
– От виб’ю зараз того зуба, щоб ти не був такий розумний! – замахнувся він.
Я зажмурився і сховав голову в плечі, думаючи про одне: тільки б не розбив зніщє…
– Ну-ну, не бійся, – усміхнувся Іванюк і ефектним жестом перевів замах кулака в чухання потилиці.
Розвернувся й пішов собі.
Ху-у-у…
Обійшлося…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ, у якому напруга зростає, а Оленка Зайко виявляє надмірну пильність
Усе йшло ніби й гаразд – нездоланних труднощів не виникало, з дрібниць удавалось «викручуватися», ніхто силою не намагався відібрати чи розчавити моє зніщє й кліщами не виривав із грудей слова. Та все ж… Усе ж щось було не так.
У вівторок увечері я раптом збагнув, що зовсім не думаю про те, навіщо все це. Минуло вже три доби відтоді, як я зважився на мовчанку, в тім числі лише два дні довжелезного шкільного тижня, – і я за цей час жодного разу не згадав про маленького кумедного антипка, який наступної суботи має розколоти шкаралущу зачаєного під пахвою яєчка й висунути на білий світ спершу носика-п’ятачка, а потім і завитого в поросячий кружечок хвостика… Забув про бажання, які він має виконувати, і про те, що в мене взагалі є які-небудь бажання, крім одного-єдиного: не бачити й не чути нікого в світі, не зустрічати на своєму шляху жодної живої, а головне – знайомої душі!
Досі я навіть не підозрював, що людей, яких я знаю особисто, – себто, тих, із якими при зустрічі треба принаймні вітатись, – аж так багато! (…)
(…) І я мусив ухилятися, перечікувати, уникати цих зустрічей, робити вигляд, що мене раптом щось дуже зацікавило з протилежного боку дороги чи за рогом найближчого будинку…
Але вони насувалися звідусіль – як не одне, то інше, – і коли вже не було змоги нікуди перебігти, звернути чи задикуватись, а земля вперто не бажала розверзатися під моїми ногами й ховати мене від ганьби, – що тоді?.. Тоді я мусив старанно ліпити на своєму обличчі страшенно привітну міну, швидко-швидко кивати головою й, вичавлюючи з себе нечленороздільне мукання, показувати на миґах, що я дуже-дуже-дуже радий зустрічі…
І всі ці муки лише для того, щоби замінити собою двійко елементарних слів!
Чорт забирай! Як багато сил економить людині мова!!!
…У середу було ще гірше. У середу, крім усього цього, на мене чекала ще ціла купа нових випробувань. (…)
(…) Конче треба було щось вигадати!
І я не придумав нічого кращого, ніж попросити маму написати класній керівничці записку з проханням відпустити мене з фізкультури. Мовляв, бартер: хоч як мені цього разу буде складно, та я куплю все, що треба, і Любу з садочка заберу навіть раніше, ніж зазвичай, – менше накапостити встигне.
– Ану, неси щоденника, мудрагелю! – сказала мама, прочитавши записку, в якій я їй усе це виклав. Ну, бо коли не можна розмовляти, то як інакше їй поясню, чого мені треба?
Щоденник мене й виручив – бо, побачивши там не лише одинадцятку за п’ятничну контрольну з математики, а ще й дванадцятку з англійської за оте fitter, мама зітхнула й мовила:
– Ну, бачу, що в школі ти справді цими своїми дурницями не займаєшся.
Я мовчав.
– Чи у вас на англійській письмова робота була?
Я чесно захитав головою, що не було.
– Ось бачиш, яка ти чемна дитина: з учителями розмовляєш, а з рідною мамою ні, – мовила вона, усміхнувшись. – Гаразд, напишу Любові Григорівні, щоб тебе відпустила. Любиш ти фізкультуру, як сіль в оці…
Якби не моя мовчанка – я б крикнув «ура» так голосно, що весь будинок на вуха б став!!! Куди там Любиним верескам!
Уроки в середу були нескладні, вчителі опитували тих, у кого було мало оцінок, а на історії й українській літературі подавали новий матеріал. Так що все було на диво спокійно, мене ніхто не «смикав», і навіть Іванюк відповідав (чи то пак, намагався відповідати) з місця й підказок від мене більше не вимагав.
Лише Оленка Зайко якось підозріло почала поглядати на мій лівий лікоть, який я старанно не відводив від тіла, щоб зніщє не випало з-під пахви.
Поглядала-поглядала, а тоді й питає так жалісно:
– Дуже боляче? Де ж це ти так забився, Бурундуку?
Я насупився, промукав щось і відвернувся – не чіпай, мовляв! Не твоя справа!
Та клята Оленка ніяк не відчепиться:
– Ну чого ти, Іване? – й пальчиськами своїми дівчачими до мого плеча тягнеться.
Це вона так підлизується. Бач, згадала, як мене звати! Але ні – мене на це не купиш…
Я ще дужче насупився, зашипів і відсунувся від неї.
А вона знов:
– У мене мама медсестра. Хочеш, я тобі перев’язку зроблю? Я вмію.
Хотів я їй сказати, хай зробить собі перев’язку язика, – та вчасно згадав, що саме говорити й не можна…
Ну, що було робити?
Схопив я правою рукою її за кісочку, та як смикону – в неї аж сльози з очей бризнули!
– Ах, ти так! – надулась вона. – Я до тебе всією душею, а ти… Бурундук нещасний!
І відвернулась.
Я й радий – хай буде Бурундук, лише б зараз не пхалася до мене!
Думав, що Оленка дасть мені після цього спокій, та де там – і далі підозріло так на мою руку поглядає…
От морока з тими дівчиськами!
Ну, та нічого – уроки якось відсидів. На перервах не лише з класу не виходив, а й із-за парти не вставав. Тільки на великій перерві, коли всі наші стрімголов у їдальню помчали, я тихенько, попід стіночкою, щоб ні на кого по дорозі не «нарватися», в туалет сходив. У їдальню мені цього тижня, на жаль, не можна – там страви замовляти треба… Ось якби був у мене надійний друг, якому можна було б відкритись, – він би мені допомагав. А так… Кому я відкриюсь? І в який спосіб? Отож бо й воно…
Та все ж цього дня мені, виявляється, щастило. Навіть Козу, себто Любов Григорівну, перед фізкультурою піймав у коридорі, тож не довелося заглядати в учительську. І вона сама спитала мене:
– Чого тобі, Бондарук?
Так що мені не треба було нічого пояснювати – я лише простягнув їй мамину записку.
– Що трапилося? – стурбовано запитала вона, прочитавши.
– Ммм, – замукав я і вже звично показав на щоку.
– Зуб? Ну нічого, це можна пережити, – схитнула головою Любов Григорівна. – Біжи до стоматолога, я попереджу Емілію Миколаївну…
– Ммм, – знову замукав я, що мало означати «дякую», й посунув по свої речі.
Як на зло, Оленка Зайко ще не пішла до спортзалу. Побачивши, що я вдягаю куртку й беру наплічника, вона заверещала на весь клас:
– Бурундуку! Ти куди?! Люди, Бурундук тікає з уроку!!!
Марна справа – останні слова я чув уже в коридорі.
Втім, ніхто мене й не доганяв…
Узагалі, попри всі побоювання, це виявився чи не найкращий із моїх «мовчазних» днів. Я б залюбки потиснув руку тому, хто придумав супермаркети, – там усе вибираєш сам, а не просиш у продавця. Тільки й того, що треба пройти на два квартали довше…
І Любу я встиг забрати з пообідньої прогулянки – вона побачила мене здалеку й побігла до мене сама. Вихователька цьому, здається, лише зраділа… (…)
РОЗДІЛ СЬОМИЙ, у якому геть усі виходять із себе
На історію – перший урок у четвер – я мало не спізнився. (…)
(…) Спав я цієї ночі погано – втім, як і всі останні ночі. Постійно здавалося, ніби я в сні невдало повернувся й розчавив яйце… На щастя, цього не ставалось, – та, певно, тільки тому, що навіть уночі я мусив бути уважним. Зате відчував, що на уроках, особливо нудних, починаю куняти… Бракувало ще заснути на яких-небудь дурнуватих «Основах здоров’я»!
Перед ранком, коли сон чомусь геть вивітрився з голови, я зрозумів, що коли так піде й далі, «витягнути» весь тиждень не вдасться. Треба щось придумати, щоби бодай на день залишитись удома. Якщо не сьогодні, – хоч сьогодні знову фізкультура, й просити маму про нову записку марно, – то бодай завтра, коли в нас аж сім уроків, і останнім знову клята фізкультура.
Найкраще було захворіти!
Ну, так – захворіти й спокійнісінько пробути вдома ці капосні два дні, аж доки в суботу… Ох, дожити ще треба до тієї суботи!
То що, ноги промочити? Але надворі, незважаючи на кінець жовтня, сухо…
І раптом я зрозумів, що треба робити!
Три дні – цілих три дні – я не ходив до шкільної їдальні. Сьогодні буде четвертий. Але копійчину мама дає мені кожного ранку! А крім того, в мене ж є копилка, де я збираю гроші на нову мобілку, з радіо і плеєром. Це ж купа грошей! Мобілка почекає – тим паче, що в суботу я матиму того, хто грошові бажання, якщо вірити бабусі, виконує особливо охоче…
А в супермаркеті – цілих два величезних холодильники з морозивом. З’їсти кільканадцять пачок – і до вечора в мене буде така ангіна, якій позаздрить навіть… навіть… не знаю хто! Отож, зранку я побіг не в школу, а просто в супермаркет. Купив одразу п’ять пачок пломбіру. Касирка зиркнула на мене підозріло, але не сказала нічого – певно, їм треба товар розпродати, а для морозива зараз не сезон. Крім мене, ніхто не бере…
Зайшовши за ріг, першу пачку з’їв із задоволенням, другу сяк-так, третю заледве, четвертою давився, а п’яту так і не зміг проковтнути – половину віддав голубам. У горлі аж скрипіло – так ніби там побував Дід Мороз, червоний в нього ніс…
Краса!
Я був дуже задоволений – доки не збагнув, що запізнююсь…
У класі на мене чекав сюрприз: Оленка Зайко пересіла за іншу парту.
Подумаєш!
Мені самому краще…
Ось лише чому вона так підозріло на мене позирає?
О! Шепочеться з Мариною Кирилюк – такою ж заучкою, як сама, – і вже обидві витріщаються на мене й пирскають у кулачки. Ко́зи!
Історія добігала кінця, на мене вже дивно позирав, перешіптуючись, увесь клас.
Що це з ними?
Я не знав, що й думати…
Ну, не просачкував я вчора фізкультуру – мене ж Любов Григорівна відпустила!
А хоч би й просачкував – то що? Ніби ніхто з них ніколи в житті з уроків не тікав…
По-правді кажучи, це я ніколи не тікав – а вони не раз! Могли б і не дивуватися…
Минув урок, перерва, ще урок – оті дурнуваті «Основи здоров’я»…
До мене ніхто не підходив і нічого мені не казав. Але всі витріщалися, мов на прокаженого…
Далі була фізкультура.
Я не придумав нічого.
Зітхнув і, взявши пакет із формою й кедами, пішов у роздягальню спортзалу.
Там, як мені здалося, всі хлопці тільки й чекали на мене.
Наперед вийшов Іванюк:
– Бурундуку, а покажи, що це в тебе отам, під лівою пахвою!
Я затулився й позадкував, мотаючи головою:
– Ммм… – не покажу, мовляв.
– Покажеш! – вигукнув Іванюк. – А ні, то ми самі подивимось!
Вихід перекрили – я міг задкувати хіба в куток.
Став, стиснув кулаки, закусив зуби.
Вигляд у мене, певно, був кумедний, бо всі розсміялись.
Я зиркав спідлоба то на одного, то на іншого.
Найкраще було б закричати – але ж не можна. я мушу домовчати до вечора суботи…
І тут Іванюк стрибнув!
Просто на ліве плече!
Я в останню мить устиг припідняти лікоть і – падаючи – відчув, як зніщє посунулося до грудей.
Так – тепер згрупуватись… обличчям униз… коліна й лікті під себе…
Зверху на мені утворилась купа мала – першим Іванюк, а відтак і всі інші навалилися, борюкались, намагалися відірвати мене від підлоги…
І раптом:
ХРУСЬ!
Здається, не лише я почув цей звук – Іванюк теж…
– Стій! – закричав він. – Усі відійшли!
І всі вони справді відійшли…
І тут я збагнув, що кляте яйце – загорнуте у вату яйце – зачаєний десь під серцем дурний курячий зносок – ціле-цілісіньке!!!
А хруснув – зуб… Корінний зуб… Молочний…
Певно, останній молочний, який ще в мене залишався… Він уже давно хитався… І ось…
Я схопився за щоку, висунув язиком зуба собі на долоню – й побачив кров.
Почав витирати губи – та лише розмазував ту кров по щоках…
Усі дивилися на мене великими страшними очима, і ніхто не знав, що робити.
Я теж не знав.
Я посунув до виходу зі спортзалу, піднявся сходами на «наш» другий поверх і побрів у туалет – до умивальника.
Якимось дивом ніхто мені не зустрівся. Певно, вже продзвенів дзвінок. Втім, у нас завжди й після дзвінка хтось шастає – лише цього разу не було нікого. Хтозна, добре це чи ні…
Я сплюнув в умивальник – слини було значно більше, ніж крові.
Справді, зуб хитався давно, знизу вже підпирав новий – я намацував його язиком, – так що цей тримався хіба на маленькому корінці. Болю не було – навпаки, приємно, що він нарешті випав.
Я вимив руки, обличчя, сполоснув рот.
Тоді згадав про зніщє й сягнув рукою під сорочку. Вата зіжмакалася, почорніла, вся була просякнута потом. Але яйце – чомусь ціле…
Чому?
На фізкультуру я не повернувся. Пішов до класу, сів на своє місце, поклав голову на парту, примостивши під неї праву руку (під ліву вже звично лягло яйце), й одразу ж заснув.
Розбудила мене Коза – себто, Любов Григорівна, наша класна керівничка.
Виявляється, вже продзвенів дзвінок на перерву, але наші ще не встигли повернутися зі спортзалу. А вона зайшла – і скрикнула:
– Бондарук! Що ти тут робиш?! Чому не на уроці?!
Я скочив, хотів щось сказати, але вчасно згадав, що говорити не можна, а що́ показувати на миґах – не знав…
Тут почали повертатися наші – стояли й дивились.
А вона говорила до мене, говорила – спершу лагідно, тоді сердито, відтак кричала…
Я мовчав.
Вона повела мене до директора.
Там я теж мовчав.
Уже й казав би – та просто не знав, що казати.
Не знаю, як довго все це тривало – п’ять хвилин, десять, двадцять, годину…
Я просто мовчав – і все.
Нарешті директор, здається, збагнув, у чому справа, й сказав:
– Ви ж бачите, Любове Григорівно, що дитина сама не своя. Він же хороший учень, досі з ним нічого такого не траплялося. Хай хтось проведе його додому, а ви зателефонуйте батькам. Ось побачите: завтра все як рукою зніме…
Проводив мене Іванюк. Себто, я йшов – а він плівся позаду й нічого мені не казав, лише стежив, чи справді я йду додому. Певно, саме так веліла йому Коза.
Удома я найперше заховав зніщє в одне потаємне місце. Чому я аж тепер про те місце згадав – і сам не знаю… Але там темно й ніхто його не знайде.
Ні-ні, я навіть тобі не скажу, що то за місце. То мій тайник!
Відтак я роздягнувся, звалився в ліжко і знову заснув.
…Увечері все з’ясувалося.
Виявляється, отой Максим Зайко, який найкраще в садочку б’ється і з яким через це дружить наша Любочка, – молодший братик Оленки Зайко.
І Люба під великим секретом розказала Максимові про те, що я виношую під пахвою золоте яєчко, з якого має вилупитися маленький чортик.
А Максим під великим секретом розповів це своїй старшій сестрі. Теж мені – хлопчик називається…
Ну, а Оленка – вже всім іншим!
І сьогодні нашій мамі зателефонувала спершу мама Оленки й Максима, а відтак – Коза, себто, Любов Григорівна…
Одне слово, вечір у мене був найстрашніший у житті.
Мама спершу говорила зі мною лагідно, тоді сердилася, відтак кричала…
Далі прийшов із роботи тато – і все повторилось…
Я мовчав.
Не знаю, що зі мною сталось, – але я мовчав.
Я просто не знав, що казати…
Тоді всі шукали в моїй кімнаті зніщє.
Звісно, для того, щоб його розбити.
Але не знайшли…
Ніхто – навіть Люба!
Я мовчав. Не тому, що хотів їх сердити. Навпаки – мені дуже не хотілося, щоби вони виходили з себе. Але я просто не знав, що казати.
Мені не було ні соромно, ні страшно, ні кривдно – одне слово, ні добре, ні зле. Мені було ніяк… Я просто мовчав і чекав, коли все закінчиться.
Ну не може це тривати вічно! Не може!!! Рано чи пізно цьому ж настане кінець – правда?..
Коли всі нарешті вляглися, мене прорвало. Сльози самі побігли з очей…
І разом із тими слізьми я, нарешті, зрозумів, у чому справа.
У чортові!
Недарма бабуся казала: «Він людині на цьому світі у всьому допомагає – а вже що буде на тому світі, то хіба Бог святий зна…»
Якщо на цьому світі з ним так, коли він іще навіть не вилупився, – то що буде далі?!! І яким тоді буде той світ, про котрий я досі ніколи й не думав?..
Адже всі ці дні я не молився – навіть перед сном! Я не думав про свого янгола-охоронця, не говорив із ним подумки, не питався в нього поради…
Я всі ці дні жив із чортом під пахвою – а сьогодні він навіть стрибнув мені за пазуху, щоб Іванюк його не розчавив!
Живучі вони, чорти…
То що ж це виходить? Що всі, хто сьогодні намагався відібрати в мене зніщє й кричав на мене, – насправді мене рятували? Що всі вони – хороші?
Певно ж, не всі… Та принаймні батьки – точно хороші!
А те, що кричали… Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі – коли їм бракує слів.
Янголе-охоронцю, не сердься на мене! Я багато хотів – лиш не знав, якою ціною…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ, у якому гол я так і не забиваю
Коли я прокинувся, вдома вже нікого не було. На моєму письмовому столі лежала записка:
ІВАСЮ! ДО ШКОЛИ СЬОГОДНІ НЕ ЙДИ. МИ ПОВЕРНЕМОСЬ ПО ОБІДІ Й УСІ ПОЇДЕМО В СЕЛО ДО БАБУСІ. НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ ТОБІ СТАНЕ КРАЩЕ. МИ ТЕБЕ ЛЮБИМО. МАМА Й ТАТО
Я дістав із пенала ручку й написав відповідь:
ДОРОГІ МАМО Й ТАТУ! Я ТЕЖ ВАС ДУЖЕ ЛЮБЛЮ! ВИБАЧТЕ МЕНІ!!! ДО ШКОЛИ Я ВСЕ Ж ПІДУ, ТАМ МЕНІ ТЕЖ ДЕ В КОГО ТРЕБА ПОПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ. ВАШ ІВАСЬ
Відтак я вдягнувся, зібрав наплічник, підсипав зерна нашій морській свинці, яка «захрюкала», побачивши мене, – і вже у дверях згадав про зніщє. Дістав його зі сховку. Воно було тепле й кумедне. До шкаралущі прилипли брудні шматочки вати. Хотів викинути крізь кватирку, та передумав – а раптом хтось підбере. Хто їх зна, цих чортів – може, випавши з другого поверху, вони не розбиваються?..
Куди ж його примостити? Усміхнувшись, загорнув у вату й тицьнув під куртку, під ліве плече – наостанок іще пожартую… Глянув на годинника – саме встигну на другий урок. Перший, на жаль, проспав…
По дорозі мені не зустрівся ніхто. Себто, ніхто знайомий. Мені так хотілося побажати комусь доброго ранку – чи то пак, уже доброго дня, – та не було кому. Незнайомих, ясна річ, зачіпати не слід. А ці… Коли їх не хочеш бачити – вони сунуть цілими косяками, а коли прагнеш – хоч би хто! Навіть шкільний сторож, який завжди сидить біля дверей, – і той кудись повіявся…
Аж ось піднімаюся по сходах на «наш» другий поверх – а назустріч мені… Хто б ти думав? Звісно, та задерихвістка – кісочки-бантики-сюсі-пусі!
Підійшла, усміхнулась.
– А ти класний, Іване, – каже. – Я й не думала…
Відкрив я рота, щоби їй щось приємне у відповідь сказати, – та не встиг… Чую: під лівим плечем у мене тільки:
ХРУСЬ!
А кісочки-бантики вже внизу майорять…
Завернув я до туалету, дістав тріснуте яйце – добре, що у вату загорнуте, бо куртку б заляпало, – викинув його в унітаз і спустив воду. А тоді добре вимив руки й рушив у клас.
Усі, звісно, повитріщались на мене. Найдужче – Оленка Зайко. Вже на своє місце повернулася… Першим отямився Іванюк:
– О! Бондарук! Як добре, що ти прийшов! Сьогодні на фізкультурі граємо проти сьомого «Б». Ти в команді! Правим захисником. І подав руку…
Звісно, ми виграли – 3:0. Ні, гол я так і не забив. Але ж це не справа правого захисника – голи забивати. Для цього в нас нападник є.
А до бабусі я того разу так і не поїхав. Усі канікули в ліжку провалявся. Кляте морозиво все ж «спрацювало» – наздогнала мене ангіна по дорозі додому. Така люта була, що я ледве міг говорити! Ну, та що вдієш – за все в житті платити треба. Я ще легко відбувся…
Цитати з твору:
- «…Смійся собі, на здоров’я, скільки завгодно,…але не насміхайся».
- «Краса – вона скрізь краса».
- «Найкращі мрії розбиваються об дрібну банальщину!».
- «За все в житті треба платити».
- «Бо ж ганьба на те й ганьба, що змити її можна хіба… Ні, не кров’ю, а чимось таким…
- Ну таким… Одне слово, подвигом».
- «Грайся. Але не загравайся – умій вчасно зупинитися».
- «Як багато сил економить людині мова!!!»
- «Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі – коли їм бракує слів».
- «Янголе-охоронцю, не сердься на мене! Я багато хотів – лиш не знав, якою ціною…».
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
14.11.2022