 |
Читати онлайн стислий переказ повісті Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» |
«Вісім днів із життя Бурундука» Іван Андрусяк (стислий переказ)
Про повість «Вісім днів із життя Бурундука»
«Найголовніше в житті – мати чітку мету і йти до неї, не зважаючи ні на що». Так вважає автор повісті «Вісім днів із життя Бурундука» Іван Андрусяк.
Книжка, написана з іскрометним гумором про реальні проблеми, які хвилюють сучасних школярів, вийшла в світ у 2012 році і швидко завоювала популярність серед читачів. В одному з інтерв’ю письменник розповів про свій шлях до літературної праці так: «Я прийшов до дитячого тексту, коли почали підростати мої діти, і бавлячись із ними, я й почав одночасно бавитись зі словом по-дитячому, спершу тільки «для хатнього вжитку», а коли побачив, що це гарно й весело сприймають не лише мої малі, зважився дещо оприлюднити. Це мені страшенно цікаво, я цим надзвичайно захоплений, але водночас дуже добре відчуваю, яка це серйозна відповідальність. Дорослого легко можна обдурити постмодерними «наворотами», прокол у дорослому тексті легко можна списати на «новаторство», але з дітлахами такі речі не проходять». А на питання: «Що вас стимулює та надихає до творчості?», відповів: «Любов. І батьківська, і в значенні «кохання», і природна людська любов до світу, який нас оточує, – до кожної билинки, листочка, пташки… Останнє насправді дуже важливе для людини – жити в єдності з природою…».
У 2017 року вийшла нова книжка Івана Андрусяка – «28 днів із життя Бурундука». До неї увійшли повісті «Вісім днів із життя Бурундука» та «Завдання з фізики», а також нові оповідання «Креденс» і «Алхімік» про Івася Бондарука на прізвисько Бурундук. У нових творах головний герой вже має досвід цілеспрямованості і самостійного мислення, прийняття власних рішень і відповідальності за їхні наслідки.
Тема: добро і зло, дружба і перше кохання, відносини між батьками і дітьми, відповідальність за свої вчинки.
Ідея: возвеличення доброти, розуміння, чуйності, прагнення бути сильним духом і здійснити свої мрії; засудження байдужості.
Головний герой – Івась Бондарук на прізвисько Бурундук. «Я мусив старанно ліпити на своєму обличчі страшенно привітну міну»; «жив із чортом під пахвою»; «земля вперто не бажала розверзатися під моїми ногами й ховати мене від ганьби»; «усі ґулі на мене»; «Нездара я – навіть порушувати не вмію так, щоби прогриміти на всю школу й стати бодай героєм дня, якщо не взагалі героєм… От виросту таким «лопухом»…»; «Нудна, скажу тобі, штука – це життя! Хоча – чому, власне кажучи, не буває? Хіба я пробував? Ні – я скнів за підручниками (правду кажучи, все навпаки, вчитись мені подобається, – та нехай буде «скнів», так красивіше), а життя тим часом котилося мимо, як м’яч повз ворота…Ні, треба брати його за зябра, доки не пізно…»; «Забити команді Іванюка п’ять голів! Залізти догори ногами по тому клятому канату аж під стелю! Перестрибнути через дурного козла з переворотом у повітрі! Бодай хоч загриміти в кабінет директора з якимось особливо екзотичним порушенням…», одним словом, прославитись.
Другорядні персонажі:
- родина Івася: мама, тато, бабуся, молодша сестра Люба.
- однокласники: Іванюк – кращий футболіст у класі, Олена Знайко – сусідка по парті, дівчинка-задерихвістка, що подобається Івасеві.
- учителі: Емілія Миколаївна – учителька фізкультури, Любов Григорівна – класний керівник, Валерій Васильович – учитель англійської мови.
Розповідь ведеться від першої особи – хлопчика Івася Бондарука.
На початку твору Івась просить читача не насміхатися з того, про що він хоче розповісти, а от реготати над кумедними ситуаціями, які хлопець має намір описати, можна. Над ним частенько насміхаються однокласники під час уроків фізкультури, яку він не любив, бо був трохи товстенький і не вмів добре лазити по канату й стрибати через козла. Може тому більш вправні однокласники зневажливо називали його Бурундуком, а він просто Івась Бондарук.
Якось у п'ятницю класна керівничка Козинюк Любов Григорівна, яку діти по за очі прозивали Козою, попередила учнів, що вчителька фізкультури Емілія Миколаївна захворіла, і на уроці вони будуть самі. Перед фізкультурою була математика, і діти писали контрольну. Іванюк – найкращий футболіст школи, але слабий з інших предметів, сидів за Івасем і частенько списував у нього. "Дам і цього разу тобі списати, якщо в команду візьмеш", – сказав йому Івась. Той погодився.
Під час гри Івась був захисником, та хлопці йому м'яча не давали. Гра затяглася. Школяри з інших класів висипала на перерву і почали вболівати. Дівчата теж зацікавилися. Серед них була і ота задерихвістка, кісочки-бантики-сюсі-пусі… Рахунок був 3:3, і нікому не хотілося без перемоги додому йти. Івась подумав, що це його шанс, і побіг уперед, до чужих воріт, не тому, що там стояла задерихвістка – просто побіг. Іванюк побачив і вагався: пасувати Івасеві чи ні? Все-таки подав пас, але Івась пальнув мимо м'яча. Хлопці обізвали Івася Бурундуком і прогнали з поля.
Ображений хлопець поплівся додому. Йому було дуже досадно, що не влучив по м’ячу, що це бачила ота дівчина, а хлопці кричали: "Бурундук". Коли списати, то мало не Івась Іванович, – а коли не влучив, то вже й усі ґулі на нього…
Вдома мама сказала, що вся родина після обіду їде до бабусі. Тато помітив, що з сином щось негаразд, але "доколупуватись" не став. А мамі було ніколи, мама всю дорогу сестричку Любу вгамовувала.
Бабуся дуже зраділа, коли приїхали онуки. Вона готувала вечерю, тому послала Івася в курник забрати яйця, що їх кури нанесли за день.Там хлопець знайшов одне дуже маленьке біле яйце. Бабуся сказала, що це зніщє, або ще кажуть: зносок. Воно не просто собі яєчко, а особливе. Старі люди кажуть, що з того зніща можна вивести дідька. Маленького такого, домашнього – його ще антипком називають, і нібито у всьому він своєму господарю допомагає. Але не так просто його висидіти, як здається! Бо людина ж не курка – вона не може на гнізді сидіти. Але якщо оте зніщє сім днів під лівою пахвою носити – вигрівати, то дідько вилупиться. Головне: ні до кого за ці сім днів і словом не обмовитись. Якщо ж заговорив, то все – пиши пропало…А ще бабуся пригадала, що її бабуся якось їй розказувала, що в сусідньому селі був колись один чоловік дуже бідний, а потому він раптом за рік-два вибився в такі багачі, що велику хату собі звів і землі накупив. Допоміг йому – антипко.
Після цих розповідей Івась не міг заснути. Він уявляв, як за допомогою зноска зможе забити команді Іванюка п'ять голів, залізти догори ногами по тому клятому канату аж під стелю, перестрибнути через дурного козла з переворотом у повітрі, бодай хоч загриміти в кабінет директора з якимось особливо екзотичним порушенням.
Зранку Івась думав, що сім днів мовчати буде тяжко. Усе, що ввечері видавалося таким простим, зранку постало нездійсненним. Врешті, Івась подумав, що один тиждень "доколупувань", "діставань" і знущань витерпіти можна, якщо маєш мету! Якщо знаєш, що потім усі твої бажання виконуватимуться автоматично й жоден із тих знущальників тобі й слова кривого сказати не посміє!
Колись Івась хотів братика, а не сестричку. Якось тато взяв його з собою на роботу. А в нього на столі одразу кілька телефонних апаратів стояло, і один із них був цікавий такий: без кнопочок і без диску зовсім – лише слухавка на коробці, та й усе. І Івась чомусь вирішив, що з такого апарату можна зателефонувати, куди собі забажаєш. Він підняв слухавку. У ній щось пікнуло, клацнуло, і дивний голос сказав: "Так!" Івась подумав, що то лелеки, і попросив у них братика. Потім з'ясувалося, що насправді Івась зателефонував не до лелек, а до татового начальства. І воно, начальство, пересміявшись, викликало тата й розпорядилося виконати замовлення хлопчика. Але замість омріяного братика народилася капосна сестричка, проте Івась дуже полюбив її й прощав усякі дівчачі витівки.
…Настав час розпочати мовчанку. Одначе треба було попередити про це батьків, бо ще до лікаря поведуть. Івась сказав їм, що побився об заклад з Іванюком, хто довше зможе мовчати, тому тиждень ні з ким говорити не буде. А щоб тато і мати заспокоїлись, додав, що уроків це не стосується. Тато не сварився і розповів, як колись побився з хлопцями об заклад, хто води більше вип'є. А мати порадила не дружити з хлопцем, здатним на дурні витівки, і змирилися з тим, що Івась якийсь час мовчатиме.
Люба "здала" брата по дорозі додому. Виказала все – і про зніщє, і про сім днів мовчанки… Ніби ж і спала вона тоді, коли Івась допитувався в бабусі про найголовніше, – що робити з яйцем, щоб вилупився з нього антипка. Виявилося, що крізь сон вона усе чула. Батьки не розсердились, а розреготалися! Й реготали так щиро, що тато навіть мусив на п'ять хвилин зупинити авто.
У понеділок у школі першим уроком була англійська мова. До дошки викликали Іванюка. Він сподівався, що Івась буде йому підказувати, але той мовчав. На перерві розлютований Іванюк кинувся на Івася з кулаками, але обійшлося…
Усе йшло ніби й гаразд – нездоланних труднощів не виникало, з дрібниць удавалось "викручуватися", ніхто силою не намагався відібрати чи розчавити зніщє й кліщами не виривав із грудей Івася слова. Та все ж щось було не так. Хлопець раптом збагнув, що зовсім не думає про те, навіщо вся ця його затія. Він забув про бажання, які має виконувати антипка, і про те, що в нього взагалі є які-небудь бажання, крім одного-єдиного: не бачити й не чути нікого в світі, не зустрічати на своєму шляху жодної живої, а головне – знайомої душі! Досі Івась навіть не підозрював, що людей, із якими при зустрічі треба принаймні вітатись, аж так багато!
У середу стало ще гірше. Справжня біда була в тому, що в середу останнім уроком – фізкультура! Треба бігати-стрибати, тримаючи під пахвою хай маленьке, але справжнє куряче яйце – і щоб цього ніхто не помітив… Конче треба було щось вигадати!
І Івась не придумав нічого кращого, ніж попросити маму написати класній керівничці записку з проханням відпустити його з фізкультури. Мама, прочитавши записку сина, написала в щоденнику прохання до класної керівнички. Так що все було на диво спокійно. Лише Оленка Зайко якось підозріло почала поглядати на лівий лікоть Івася, який він старанно не відводив від тіла, щоб зніщє не випало з-під пахви. Поглядала-поглядала, а тоді й питає так жалісно: "Дуже боляче? Де ж це ти так забився, Бурундуку?" Івась насупився, промукав щось і відвернувся – не чіпай, мовляв! Не твоя справа! Та клята Оленка ніяк не відчіплялася… Тоді Івась правою рукою смикнув її за кісочку – в неї аж сльози з очей бризнули! "Ах, ти так! Я до тебе всією душею, а ти… Бурундук нещасний!" – образилася дівчинка.
На історію – перший урок у четвер, Івась мало не спізнився. Спав він цієї ночі, як і всі останні, погано. Постійно здавалося, ніби він уві сні невдало повернувся й розчавив яйце. Перед ранком, коли сон чомусь геть вивітрився з голови, Івась зрозумів, що коли так піде й далі, "витягнути" весь тиждень не вдасться. Треба бодай на день залишитись удома. Найкраще було захворіти й спокійнісінько пробути вдома ці капосні два дні, аж доки в суботу… Івась вирішив з'їсти кільканадцять пачок морозива – і до вечора в нього буде ангіна.
Отож, зранку він побіг не в школу, а просто в супермаркет. Купив одразу п'ять пачок пломбіру. Зайшовши за ріг, першу пачку з'їв із задоволенням, другу сяк-так, третю заледве, четвертою давився, а п'яту так і не зміг проковтнути – віддав голубам.
Однокласники на Івася якось дивно позирали, перешіптувались. До хлопця ніхто не підходив і нічого не казав. А от у роздягальні спортзалу перед уроком фізкультури на нього уже чекали усі хлопці. Наперед вийшов Іванюк: "Бурундуку, а покажи, що це в тебе отам, під лівою пахвою!" Івась затулився й позадкував, мотаючи головою. І тут Іванюк стрибнув просто на ліве плече Івася. Той в останню мить устиг припідняти лікоть і, падаючи, відчув, як зніщє посунулося до грудей. Утворилась купа мала – першим Іванюк, а відтак і всі інші навалилися, борюкались, намагалися відірвати Івася від підлоги… І раптом: ХРУСЬ! Івась зрозумів, що зносок цілий, а хруснув останній молочний зуб, який ще в Івася залишався і давно хитався…
Івась схопився за щоку, висунув язиком зуба собі на долоню – й побачив кров. Почав витирати губи – та лише розмазував ту кров по щоках… Ніхто не знав, що робити. Івась побрів у туалет – до умивальника. Хлопець вимив руки, обличчя, сполоснув рот. Тоді згадав про зніщє й сягнув рукою під сорочку. Вата зіжмакалася, почорніла, вся була просякнута потом. Але яйце – чомусь ціле… На фізкультуру він не повернувся. Пішов до класу, сів на своє місце, поклав голову на парту, примостивши під неї праву руку (під ліву вже звично лягло яйце), й одразу ж заснув.
Розбудила його Коза – себто, Любов Григорівна, класна керівничка, і скрикнула: "Бондарук! Що ти тут робиш?! Чому не на уроці?!" Тут почали повертатися однокласники. А керівничка говорила до Івася, говорила – спершу лагідно, тоді сердито, відтак кричала… А Івась мовчав. Вона повела хлопця до директора. Там він теж мовчав. Нарешті директор, здається, збагнув, у чому справа, й сказав: "Ви ж бачите, Любове Григорівно, що дитина сама не своя. Він же хороший учень, досі з ним нічого такого не траплялося. Хай хтось проведе його додому, а ви зателефонуйте батькам. Ось побачите: завтра все як рукою зніме…" Проводив Івася Іванюк. Удома Івась найперше заховав зніщє в одне потаємне місце. Відтак роздягнувся, звалився в ліжко і знову заснув.
…Увечері з'ясувалося, що отой Максим Зайко, який найкраще в садочку б'ється і з яким через це дружить Любочка, – молодший братик Оленки Зайко. І Люба під великим секретом розказала Максимові про те, що Івась виношує під пахвою золоте яєчко, з якого має вилупитися маленький чортик. А Максим під великим секретом розповів це своїй старшій сестрі. Ну, а Оленка – вже всім іншим!
Коли всі вляглися спати, Івася прорвало – сльози самі побігли з очей… І разом із тими слізьми він, нарешті, зрозумів, у чому справа. У чортові! Адже всі ці дні Івась не молився – навіть перед сном! Івась не думав про свого янгола-охоронця, не говорив із ним подумки, не питався в нього поради… Івась всі ці дні жив із чортом під пахвою – а сьогодні він навіть стрибнув йому за пазуху, щоб Іванюк його не розчавив! Живучі вони, чорти… Івася почала мучити совість. Він зрозумів, що усі хотіли його врятувати.
Коли Івась прокинувся, вдома вже нікого не було. На його письмовому столі лежала записка: "ІВАСЮ! ДО ШКОЛИ СЬОГОДНІ НЕ ЙДИ. МИ ПОВЕРНЕМОСЬ ПО ОБІДІ Й УСІ ПОЇДЕМО В СЕЛО ДО БАБУСІ. НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ ТОБІ СТАНЕ КРАЩЕ. МИ ТЕБЕ ЛЮБИМО. МАМА Й ТАТО". Івась написав відповідь: "ДОРОГІ МАМО Й ТАТУ! Я ТЕЖ ВАС ДУЖЕ ЛЮБЛЮ! ВИБАЧТЕ МЕНІ!!! ДО ШКОЛИ Я ВСЕ Ж ПІДУ, ТАМ МЕНІ ТЕЖ ДЕ В КОГО ТРЕБА ПОПРОСИТИ ВИБАЧЕННЯ. ВАШ ІВАСЬ"
Хлопець вдягнувся, зібрав наплічник, дістав зі сховку яйце. Воно було тепле й кумедне. До шкаралущі прилипли брудні шматочки вати. Хотів викинути крізь кватирку, та передумав – а раптом хтось підбере. Хто їх зна, цих чортів – може, випавши з другого поверху, вони не розбиваються?.. Куди ж його примостити? Усміхнувшись, загорнув у вату й тицьнув під куртку, під ліве плече – наостанок іще вирішив пожартувати…
Івась встиг до школи на другий урок. Назустріч йому йшла задерихвістка. Підійшла, усміхнулась. "А ти класний, Іване, – каже. – Я й не думала…" Хлопець хотів щось приємне їй у відповідь сказати, – та не встиг… Під лівим плечем у нього тільки: ХРУСЬ! Завернув Івась до туалету, дістав тріснуте яйце – добре, що у вату загорнуте, бо куртку б заляпало, – викинув його в унітаз і спустив воду. А тоді добре вимив руки й рушив у клас. Усі, звісно, повитріщались на Івася. Найдужче – Оленка Зайко, вона вже на своє місце. Іванюк сказав, що Івась сьогодні на футболі буде правим захисником. І подав руку…
Команда виграла 3:0. Гол Івась так і не забив. Але Івась не засмутився з того. Це ж не справа правого захисника – голи забивати. Для цього є нападник.
То був останній день перед канікулами. Але вони були не дуже радісними, бо Івася «наздогнала» люта ангіна від клятого морозива, і він всі канікулярні дні провів у ліжку.
Цитати з твору:
- «…Смійся собі, на здоров’я, скільки завгодно,…але не насміхайся».
- «Краса – вона скрізь краса».
- «Найкращі мрії розбиваються об дрібну банальщину!».
- «За все в житті треба платити».
- «Бо ж ганьба на те й ганьба, що змити її можна хіба… Ні, не кров’ю, а чимось таким… Ну таким… Одне слово, подвигом».
- «Грайся. Але не загравайся – умій вчасно зупинитися».
- «Як багато сил економить людині мова!!!»
- «Погані люди кричать тоді, коли їм кричиться; а добрі – коли їм бракує слів».
- «Янголе-охоронцю, не сердься на мене! Я багато хотів – лиш не знав, якою ціною…»
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.
Освіта.ua
14.11.2022