Фінальне інтерв’ю екс-міністерки освіти Ганни Новосад

Освітянам варто бути проактивними, суб’єктними, ініціативними та знати, що дуже багато змін залежать від них самих

Фінальне інтерв’ю екс-міністерки освіти Ганни Новосад

Ганна Новосад стала 11 міністеркою освіти і науки 29 серпня 2019-го. Та побула на посаді всього півроку. Після відставки уряду Олексія Гончарука Новосад не захотіла працювати з новим прем’єр-міністром, бо не знала відповідей на принципові для себе питання: які з розпочатих реформ буде підтримувати прем’єр, яке його ставлення до радикальних змін у вищій освіті, чи буде фінансова підтримка та чи матиме вона автономію в кадрових питаннях.

Оцінювати роботу міністерства за півроку складно. Думки щодо діяльності Новосад розділилися: хтось пише у Facebook пости подяки, а хтось потирає руки від радості через її відставку. «Українська правда. Життя» розпитала у Ганни Новосад, якими були ці півроку та що вона з командою встигла зробити, чому в пріоритеті була вища освіта, що точно не варто робити новому міністру, та чому в освіті зараз так важлива персональна відповідальність.

Ви були на посаді міністра півроку. Чи є те, про що ви не могли говорити тоді, але можете сказати зараз?

Я намагалась бути максимально відкритою, інколи, мабуть, занадто. Я не навчилась бути політиком, який намагається лавірувати поміж різних інтересів, подобатися всім.

Тому таких речей, яких я б не могла сказати на посаді, вочевидь, немає. Єдине, я помилялась, бо думала, що у нас є більше часу, принаймні рік.

Якби ми сильно хотіли лавірувати між різними інтересами, ми могли би залишатися і далі працювати.

Але є певні засадничі речі та принципові питання, без відповідей на які ти не можеш рухатись далі.

А чи не завадила вам ця відкритість краще порозумітися з людьми?

Я вважаю, що за ці півроку в нас не було великих конфліктів, ми, навпаки, разом з усіма заступниками намагалися бути відкритими до різних спільнот.

Не сиділи в міністерстві, а їздили в регіони. Ми намагались чути всіх людей.

І повірте, коли ти їдеш в регіони, тебе ніхто не хвалить, тобі викладають по пунктах все, що про тебе думають. І це доволі високий рівень критики, який ми намагались чути і конструктивно на нього реагувати.

Вам закидали, що ви поганий міністр, оскільки не працювали в школі. На вашу думку, наскільки це важливо? І чим саме робота в школі вам могла б допомогти?

Перш за все міністр – це управлінець.

Для виконання цих функцій потрібні дещо інші навички і вміння: вміння будувати команду, правильно розставляти завдання і робити так, аби вони виконувалися; вміння слухати і чути, враховувати інтереси і бачити на декілька кроків вперед.

Безперечно, будь-який інший досвід, який би я потенційно могла мати, і не лише у школі, був би важливий.

Зрештою, людина не може знати все. Але коли ти чогось не знаєш, то можеш запитати в інших. Це зазвичай допомагає.

Наше міністерство було дуже відкритим до публічних консультацій, ми проводити обговорення і ні від кого не закривалися.

Чи відчували ви несприйняття, яке було оформлене в петиції і мітинги?

За відставку практично кожного Міністра освіти і науки були і мітинги, і петиції — це норма для нашого суспільства.

У мене було багато зустрічей з освітянами.

Люди готові чути і слухати. Якогось несприйняття, яке би мені висловили відверто в очі, я не бачила.

У Facebook кожен дуже розумний, а прийти аргументовано викласти, що тебе не влаштовує і що ти пропонуєш, можуть далеко не всі.

Зрештою, критиків багато, а набрати людей в Міністерство освіти надзвичайно складно, це показують 11 хвиль конкурсів на посаду держслужби, які ми провели за останні два роки. 11 хвиль.

Яка розмова щодо освіти за час вашої каденції була найяскравішою чи найбільш значимою?

У нас була дуже яскрава, емоційна, зрештою, конструктивна розмова з президентом щодо об'єднання вишів у Кривому Розі.

Це було дуже важливо, тому що ми дійшли згоди, що саме в цьому місті потрібно робити перший пілот з об'єднання університетів.

Ми сподівалися, що перший приклад у місті, яке є важливим для керівника держави, покаже, що це не страшно, а насправді на благо всім – оптимізувати систему через об'єднання.

І я рада, що тоді президент це підтримав. Але дискусії були не прості.

А які саме слова найбільше закарбувалися?

Мабуть, слова Єгора Стадного про те, що нам не треба шукати народної любові, а просто добре і якісно робити свою роботу.

А як щодо критики? Чи були, наприклад, слова, після яких ви говорили: «Справді, я про це не подумала!»?

За ці півроку я особисто разів мінімум п'ять зустрічалася з усіма департаментами освіти.

І от пан Микола Конопацький, керівник департаменту освіти на кожній нараді казав: «Ви не враховуєте специфіку маленьких шкіл, ви не враховуєте специфіку області. У нас там зовсім не так, відстані між цими школами більше 50 кілометрів. Ми не зможемо ніколи об'єднати і оптимізувати ці школи».

І коли я туди особисто поїхала, то пересвідчилася, що, виїжджаючи за Чернігів до найближчої школи, на відстані 60 кілометрів немає навіть жодної заправки.

Там є проблема з підвезеннями, з усім, що ми намагаємося впровадити як єдиний принцип. Те саме на Сумщині.

Після візиту ми це, безперечно, врахували.

Ми врахували те, що ми не можемо ставити їх перед фактом, що «ми вам дамо фінансування на опорну школу, лише якщо в ній буде більше 200 учнів».

Їхні опорні школи просто не можуть мати більше 200, бо там нема дітей.

Але це не означає, що ми маємо їх дискримінувати через те, що у них 148, а не 200 дітей.

Те саме з автобусами. Чернігівщина – це саме та область, де підвезення найактуальніше, тому що там шалено великі відстані. Там підвозять навіть дошкільнят.

У кожному регіоні є свої проблеми в освіті. Чи можете ви виокремити найбільш поширені?

У нас надзвичайно велика країна, і це вимагає різних підходів до різних регіонів через географію, демографічну ситуацію, фінансову спроможність та багато інших речей.

Чому, наприклад, не можна порівнювати Чернігівщину і Дніпропетровщину? Чернігівщина – одна з найменш населених, а Дніпропетровщина – одна з найбільш, у них зовсім різні проблеми.

У нас багато областей – Чернігівщина, Сумщина, Кіровоградщина, Херсонщина, де дуже багато маленьких шкіл і не вистачає дітей.

Внаслідок цього з’являються дві проблеми: перша і ключова – у маленьких школах значно гірша якість освіти, це показує ЗНО, PISA і моніторингове дослідження якості початкової освіти.

Маленькі школи – я маю на увазі ті, у яких менше 30-40 учнів.

У великих містах – класи переповнені, що теж не додає якості, тому що вчитель не може впоратися з такою кількістю дітей.

У нас новобудови ростуть як гриби після дощу, і чомусь за ними так само не зростають школи.

Це дикий постсовковий капіталізм, коли головне заробити гроші на забудові, а про комфорт, якість життя хтось подумає потім.

Також є гірські території, де велика проблема з доступністю. Цим областям, зокрема Закарпаттю та Франківській області, потрібні дещо інші автобуси для підвезення.

Там досі шалена проблема з базовими умовами для дітей, вчителів, працівників – я про вбиральні на вулицях.

У нас є прифронтові території, де в шкіл геть інша проблема. Їх насамперед цікавить, як просто вижити, як дітям навчатися в умовах війни.

Навіть там, де вже не падають снаряди, є питання, як дітям прийти до тями з точки зору психологічної готовності. Для таких областей ми нещодавно зробили можливим наймати більше психологів.

Для мене не те що стало відкриттям, але дуже актуалізувалася проблема областей, які межують з Росією. Ці люди мають відчувати, що там є Україна. І для них треба робити значно більше, ніж ми робимо, сорі за таку позитивну дискримінацію.

І робити значно більше, ніж ми, можливо, зараз робимо для інших. Бо дезінформації і пропаганди там дуже багато.

Після цих пів року роботи з регіонами точно розумію – в нас не може бути одного підходу для всіх.

Що ви встигли зробити за ці півроку?

Найбільше ми встигли у вищій освіті. Саме там були найрадикальніші зміни.

Ми швидко прийняли зміни до закону «Про вищу освіту» та інших законів, впровадили нові підходи до стосунків міністерства з ректорами, почали боротьбу за адекватну мережу університетів.

Зокрема, в законі є непопулярна норма про те, що філій в окремих містах бути немає.

І досі є в багатьох людей є зуб на нас за те, що ми це зробили.

У кінці року ми впровадили новий підхід до фінансування вищої освіти, і з 1 січня університети фінансуються за результатами їхньої діяльності – кращі та більш спроможні отримують більше.

Ми зробили ще одну непопулярну річ, але надзвичайно потрібну з точки зору справедливості та якості вищої освіти.

Ми впровадили індикативну собівартість і зробили так, щоби ті, хто навчається на контракті, не платили в рази менше, фактично навчаючись за рахунок бюджетників.

Бо держава платить за навчання одного студента-бюджетника чесну адекватну ціну, а ці кошти йдуть не на його чи її навчання, а, зокрема, щоб покрити занижену ціну на контракт. Це неправильно.

У результаті ми маємо зробити так, аби вища освіта мала більше коштів для кращої якості.

Тому, безперечно, у «вишці» у нас було дуже багато перемог, і зараз головне – це стабілізувати, зробити так, щоб воно не було скасовано, і рухатися вперед.

А як щодо дошкільної освіти?

За півроку ми змогли лише зробити базис, аби далі можна було впроваджувати потрібні речі.

Ми почали з публічних консультацій і провели багато з них в регіонах, де більше 3000 людей взяли участь.

І ми маємо цілісний звіт-аналітику стосовно проблем та їхніх причин у дошкільній освіті.

У нас є готова концепція дошкільної освіти і готовий проєкт закону «Про дошкільну освіту», який треба ще доопрацювати, зокрема, в частині фінансування.

Оксана Маркарова, Юрій Джигир особисто підтримували те, щоб почати фінансувати дошкілля через центральний бюджет з однією простою метою – зробити так, аби його не утримували за залишковим принципом, аби вихователі мали більшу заробітну плату та було більше можливостей.

Ми прийняли низку змін до ліцензування дошкілля, аби спростити можливість відкриття приватних садочків, адже це – одна з альтернатив державній послузі.

А які дані у звіті про дошкілля? З якими проблемами зіткнеться новий міністр?

У нас величезна проблема з доступом. У великих містах місць не вистачає, в маленьких містах і селах подекуди садочків немає взагалі.

Новий міністр зіткнеться з тим, що 61% жінок вважають, що вони не можуть вийти на роботу, тому що їм не вистачає можливостей альтернативного догляду за дітьми.

Новий міністр зіткнеться з тим, що дошкілля по всій країні має фінансування з місцевих бюджетів – 34 млрд грн – а це страшенно маленька сума коштів для того, аби утримувати садочки та платити достойну заробітну плату вихователям.

Новий міністр зіткнеться з тим, що більш як 50% опитаних вважають, що необхідно впровадити нові форми здобуття дошкільної освіти, зокрема, короткострокове перебування.

Які, на вашу думку, найважливіші зміни в середній освіті?

Я з першого дня заявляла, що важливо продовжити те, що розпочато – Нову українську школу.

Ми зробили все, аби зберегти НУШ. В початковій школі підтримати пілотні школи, зміни вже в тих двох класах, які ввійшли в НУШ.

Зробили все, аби з вересня стартував нормально 3-й клас.

Інвестиції на 2020 рік суттєво збільшені – на покращення матеріально-технічної бази шкіл цього року будуть значні інвестиції в капітальне будівництво, у ремонти шкіл, закупівлю автобусів, оновлення харчоблоків та багато іншого, щоб новий освітній простір з'явився в більшій кількості шкіл України.

Ми, як і обіцяли, наблизилися до наступного етапу впровадження НУШ – це 5-9 класи. Розмістили на громадське обговорення вже доопрацьований новий проєкт Державного стандарту базової освіти для 5-9 класів.

Ну і дуже важливе – це закон «Про середню освіту».

Але він досі не підписаний. Чи може це спричинити відкат назад?

За моїми даними, він підписаний, просто зараз є якісь технічні нюанси, щоб передати його в Раду і опублікувати як підписаний.

Але ми з президентом мали дві розмови про цей закон, зокрема, в контексті мовного питання, і в нас не було розбіжностей щодо того, що він має бути підписаний.

Тому я щиро сподіваюся, що це просто якась технічна затримка.

Які результати в профтехосвіті?

Перш за все, для мене було важливо збільшити фінансування профтехів.

Їх чомусь вважають нецікавою, упослідженою ланкою освіти, і я переконана, що це можна змінити, інвестуючи в модернізацію, у бренд професійної освіти, комунікуючи переваги.

І, власне, інвестиції ми збільшили в 5 разів. У 2020 році 259 млн грн виділено на навчально-практичні центри.

Це крута можливість створити добре обладнані лабораторії та майстерні, щоб учні здобували кваліфікації.

Ми підготували новий законопроєкт про професійну освіту, він зараз переданий профільним депутатам у наш комітет. Його ще треба доопрацювати.

Але він закладає одну важливу радикальну непопулярну ідею – об'єднати дві ланки освіти – фахову передвищу з професійною освітою, і зробити єдину потужну ланку професійних коледжів, які готуватимуть кваліфікованих робітників.

Чому це важливо? Держава не може собі дозволити утримувати напівпорожні 700 коледжів і напівпорожні 700 профтехів.

Це нераціонально, це шкодить всім і це необхідно змінювати.

Я також сподіваюсь, що у 2020 році міністерство зможе завершити угоду з Європейським інвестиційним банком і взяти 50 млн євро низьковідсоткового кредиту на модернізацію професійної освіти.

Угода вже майже готова. Тепер це питання політичної волі нових міністрів освіти і фінансів підписати такий кредит.

А що з освітою дорослих?

Директорат вищої освіти почав працювати над законопроєктом освіти для дорослих, і ми планували його подати в Раду ближче до кінця 2020 року.

Першу половину 2020-го ми хотіли сконцентрувати зусилля над впровадженням наступного етапу фінансової управлінської автономії.

Нам необхідно прийняти ще багато змін, щоб університети стали автономними. Законопроєкт також майже готовий.

Деякі науковці писали, що ви не були компетентною у всіх питаннях щодо науки, але були відкритою до діалогу. Що вам вдалося завдяки цій співпраці?

Ми розпочали з дерегуляції і лібералізації умов: для роботи вчених спростили багато процедур, що стосуються публікацій, відряджень, здійснення наукових досліджень.

І доклали максимум зусиль, щоб запустити Національний фонд досліджень. Я вважаю, що це має бути історія успіху для української науки, тому ця інституція на прозорих засадах розподілятиме чимале фінансування.

І на 2020 рік ми заклали півмільярда гривень на Національний фонд досліджень.

Ми просимо в Мінфіну більш як мільярд гривень на 2021 рік, аби НФД став потужним сильним гравцем, який буде рівновіддалений від різних політичних інтересів.

Основним вашим пріоритетом була вища освіта. Чому?

Кожен політичний цикл має певні вікна можливостей. І непопулярні речі треба робити насамперед.

І саме ті зміни, які команда зробила у вищій освіті в перші чотири місяці роботи, були вкрай непопулярні.

Вони зачіпають інтереси багатьох гравців, яким це не вигідно, хоча для кожного університету в перспективі – це плюс.

З дошкіллям була історія складніша, тому воно потребувало більше часу для підготовки з однієї простої причини – зараз це сфера відповідальності місцевої влади.

І зміни в дошкіллі потребують перерозподілу повноважень і податків.

І навіть якби в нас залишився ще час, зміни в дошкіллі зайняли би щонайменше 2 роки підготовчої роботи.

У дошкіллі, якби це впроваджувалось похапцем, можна було б наробити багато проблем. І тому ми розраховували на довшу перспективу.

Що вам не вдалося за цей час?

Не вдалося надзвичайно багато, будьмо чесними – не можна виконати за півроку те, що ти пообіцяв на 5.

Що мене дуже особливо засмучує – це те, що в нас був вже ряд напрацювань щодо реформування галузевих академій наук, зокрема Національної академії педагогічних наук, і ми не встигли це зробити.

Я не знаю, чи буде політична воля на це у нового міністра, але ця частина наукової системи вкрай потребує оновлення, нам треба припинити толерувати плагіат, імітацію науки і бездумне витрачання коштів просто на утримання інституцій, а почати фінансувати кращі наукові колективи.

Що було найважче за час роботи?

Можна, я почну з того, що було добре?

З одного боку мені було легко. З трьох причин – я знала, що в мене дуже потужна команда в міністерстві. Хоча деякі блоки я би хотіла підсилити, зокрема, створити окремий директорат по дошкіллю – це перше.

Друге: я знала, що в мене є потужна підтримка прем'єра і моїх урядових колег, від міністра економіки і міністра фінансів до спільного розуміння гуманітарного напрямку з Володимиром Бородянським.

І третє – це чудова співпраця з нашим комітетом. От такої конструктивної співпраці між МОНом і Комітетом, мабуть, не було ніколи.

Але що було складним – мабуть, те, що у нас надзвичайно велика система, тому що у нас надзвичайно велика країна, і всі очікують змін одразу і скрізь.

І ти як політик не можеш приїхати і сказати: «Нам просто потрібен час, ми це зробимо, але не зараз».

Ти не можеш пояснити, що просто тут і зараз конкретно оце зробити не можеш, тому що в тебе немає ресурсів і часу.

За що мені особливо тяжко – це за розуміння того, що ми не можемо просто так взяти і вирішити питання з низькими заробітними платами.

Тому що якби я, як міністр освіти і науки, не хотіла цього, все сильно залежить від економічної ситуації в країні.

Це більше, ніж про освітню політику. Усі чекають, що стане краще вже. А ти не можеш зробити так. Це гра в довгу.

У чому найбільша проблема української освіти зараз?

Вона, на жаль, не є пріоритетом в консолідованих зусиллях людей, які розставляють пріоритети для розвитку держави.

А якщо говорити про систему зсередини?

Ми чомусь не думаємо: «Ок, це дитина, яка народилася в моїй громаді, у неї до трьох років надважливий період її формування. Щоб вона стала розумним, спроможним членом суспільства, їй треба хороший ранній розвиток – буду інвестувати не в фонтани, а в садочки». Поки так не складається в нас.

Безперечно, освіта недофінансована. Але, з іншого боку, ми бездумно викидаємо кошти, тому нам треба оптимізувати мережу і спрямувати вивільнені кошти на підвищення оплати праці людей.

Я не розумію, навіщо утримувати 700 напівпустих коледжів, якщо можна утримувати 200, а всі інші кошти спрямувати на заробітні плати для викладачів, щоб мотивувати їх.

Я переконана, що це можливо, просто це вимагає певної політичної сміливості.

Окрім цього, все одно фінансування освіти має зростати, зокрема освітня субвенція, яка зараз становить 79 мільярдів, має значно збільшуватися для того, щоб ми підвищили заробітну плату вчителям.

Зараз ми говоримо раціональну складову розподілу коштів. Але за тими самими 700 коледжами є люди, які зараз отримують зарплати, і після оптимізації вони просто залишаться без роботи. Що робити з цим?

Ми можемо так далі існувати, але це існування не про якісний розвиток, це про виживання.

І світ дуже змінюється, кожен з нас має адаптуватися. Має бути розуміння того, що сьогодні в тебе є робота, а завтра її може не бути.

Бути гнучким на ринку праці, а ринок праці має бути готовим до цього, усі мають бути готовими до цього, зокрема заклади освіти мають давати можливість дорослим підвищувати, змінювати свої кваліфікації.

Так, це вимагає чесної відповіді собі, що «якщо я хочу якісних змін у своєму житті, то треба змінюватися».

Але частина людей, які не згодні з тим, що зараз робиться у світі, говорять про те «А як нам жити зараз?» Тобто як можна знайти цей баланс між тим, що ми зараз терпимо заради того, щоб було потім добре, і життям зараз?

Я страшенно не люблю патерналізм. Це дикість, яка, на жаль, пронизує усе наше суспільство.

Ми хочемо, щоб прийшла держава, бажано міністр, і все змінив за один день.

Так не буває. Якщо ми хочемо змін – маємо брати відповідальність на себе.

Тому ті люди, які усвідомили, що вони хочуть змін уже – у своїй школі, у своєму класі, у своїй громаді – вони мають брати відповідальність на себе.

Це питання завжди також власної ініціативи. Не можна робити добро тому, хто не хоче його взяти.

А як щодо наративу «коли ви закриваєте школи в селі, ви знищуєте село»?

З таким наративом потрібно точно працювати постійним діалогом на місцях.

Пояснювати, чому погані маленькі школи, як вони шкодять у перспективі дітям, пояснювати, що школа – це не про стіни, які ти маєш зберегти no matter what, а про якісну освіту і шанси для дітей.

А друге, що треба робити – це показувати позитивну альтернативу, бо перший меседж не діє без другого.

І тому нова субвенція направлена саме на це. Дати кошти, щоби створити позитивну, кращу альтернативу, зокрема, опорні школи.

Питання села і освіти – це ширша соціально-економічна дискусія: що буде взагалі з селами, тому що ні для кого не секрет, що села вимирають, і треба думати, як діти мають отримати освіту в умовах такої трансформації.

Ми з Бородянським хотіли зробити окремий акцент на дітях з села, дати їм більше освітніх і культурних можливостей за межами їхніх містечок чи сіл.

Просто школи недостатньо. Знову ж таки, освіта ж здобувається не лише в школі. Освіта здобувається кожного дня, у кожній життєвій ситуації.

І цим дітям треба показувати Україну, їм треба показувати інший контекст, щоб вони знали, що ніхто на них не ставить хрест лише тому, що вони народилися в селі.

Ваша політика фактично побудована на децентралізації. Для того щоб люди працювали на місцях ефективно, їм потрібно це все усвідомлювати. Скільки часу треба і яких зусиль для того, щоб все стало на місця?

Часу потрібно точно багато. Децентралізація як така розпочалася лише після Майдану і виклики, які створює децентралізація, не лише в освіті.

Без децентралізації ми нічого не зробимо.

Міністерство освіти та уряд при цьому мають бути таким собі архітектором системи, вибудовувати ціннісну рамку, конкретну місію і стратегію, комунікувати і підводити всіх під спільний знаменник, давати інструменти.

Я переконана, що кожен на місцях має нести відповідальність за спільний результат.

В освіті є трикутник: вчитель, дитина і батьки. Міністерство допомагає вчителям змінюватися. Але далеко не всі батьки залучені в навчальний процес. А без їхньої участі результату не буде. Що ж робити вчителю, коли він стукає-стукає, а достукатися не може?

Сім’я страшенно впливає на освітній результат.

Це, зокрема, показує і читання в межах дослідження PISA. Ті діти, з якими батьки читають вдома, значно краще впоралися з розділом читання.

Тому тут зв'язок прямо пропорційний, і залученість батьків є критичною.

Достукатися, безперечно, складніше, тому що ми не маємо прямого впливу на батьків і можемо працювати лише комунікаційними методами.

Але, за що я дуже шкодую, що ми ще не встигли, це зробити учнів повноправними суб’єктами творення освітньої політики.

Ми ж це все робимо для дітей.

Але політики різних рівнів дуже рідко взагалі питають у дітей їхню думку.

А діти сьогодні – це зовсім інший світ: вони мають власну думку, можуть відрефлексувати на те, що відбувається, що їм не подобається, що би вони хотіли вивчати і як.

Нам потрібно виводити діалог з учнями на абсолютно інший рівень.

І зробити так, аби вчителі почули, що діти думають про школу, чим вони живуть, про що вони мріють, чого хочуть.

А у вас були такі розмови з учнями?

У нас була дуже відкрита, дуже щира розмова з учнівським самоврядуванням всього Києва, у яку не втручалися вчителі. І вони ставили шалено цікаві, але і непрості питання.

Наприклад, учні кажуть: «У школі перестали поважати вчителя. І це, зокрема, через те, що зараз впроваджується ідея, що у школі всі рівні. Розкажіть нам, дорогі дорослі, як нам почати поважати вчителів за умов, коли ви нам кажете: вчитель – це ж твій друг, і я ставлюсь до нього, як до свого однокласника».

У вас була відповідь на це запитання?

Я була настільки вражена цим питанням, що ми домовилися з ними зустрітися ще. Бо вочевидь таке питання не можна вирішити роз’яснювальним листом із міністерства.

Що ви плануєте робити далі?

Я планую трішки відпочити. Але точно знаю, що я не хочу випадати з процесів і намагатимуся допомогти зберегти і продовжити ці зміни в освіті й науці, які ми розпочали.

У 2013 році в мене була можливість залишитися за кордоном. Я цього не зробила.

Точно знаю, що хочу бути в Україні, працювати тут і для українців. А поки що ми з Бородянським та іншими екс-міністрами йдем на екскурсію по Києву.

Чи прийдете ви ще раз в МОН?

Для мене це буде за честь.

А за яких умов?

Дуже прості умови. Перш за все мені треба розуміти, чи ті пріоритети і завдання, які я вважаю за правильні в системі освіти й науки, співпадають з думкою уряду.

Чи будуть мене підтримувати в ситуаціях, коли те, що ти робиш, не збігається з чиїмись інтересами, і ти не можеш іти на компроміси.

Важливо, чи буде фінансова підтримка. Освіта і наука – це ті сфери, у яких ти не можеш робити серйозні зміни без додаткової фінансової підтримки.

Зараз ми перебуваємо в невідомості, бо не знаємо, що буде далі з освітою. Коли ви тільки прийшли на посаду, то розповідали, що якщо ми будемо через кожні 2 роки змінювати освітню політику, ми нікуди не зайдемо. Зміна може відбутися вже за півроку. Наскільки це критично?

Це може бути критично, а може, й ні. Я не знаю, хто обійме цю посаду. Але що я знаю напевно: є деякі речі, які вже є невідворотними.

Серед них ЗНО, Нова українська школа. Сподіваюся, що такими змінами стануть зміни в вищій освіті, які ми розпочали, і ряд інших речей.

МОН, УЦОЯО (Український центр оцінювання якості освіти) – це сильні інституції. Український інститут розвитку освіти, сподіваюся, буде сильною інституцією для НУШ.

Це той автомобіль, у якому їхатиме новий міністр. І дуже важливо його не зламати.

Що найгірше може зробити новий міністр, і які зміни зараз відмінити буде найпростіше?

Найгіршим буде, коли новий міністр одним махом на засіданні уряду відмінить постанову про нову форму фінансування закладів вищої освіти, про індикативну собівартість, відновить схеми в ліцензуванні, обнулить склад атестаційної комісії.

А що потрібно знати наступнику?

Дуже важливо знати, що новий міністр має пройти важливий бюджетний процес, тому що на черзі затвердження бюджетної декларації, яка визначить фінансування на 5 років.

Тому треба дуже швидко розібратися і пролобіювати інтереси нашої освіти і науки.

Чи є людина, якій ви могли б довірити зараз міністерство, і чи ви когось бачите?

Є люди, яких би я дуже хотіла бачити на чолі міністерства, але, я думаю, що наразі це не є можливим. Поки що.

І що ви можете порадити наступнику вашому і усім освітянам?

Так склалося, що я прийшла в перший четвер березня в МОН після Майдану одразу і в перший четвер березня звідти йду.

І всі ці 6 років я працювала з усвідомленням того, що таке цінності Майдану, за яку країну ми боролися під час Революції Гідності.

Це країна демократичних цінностей; країна, у якій немає корупції, недоброчесності; країна, у якій розуміють цінність освіти і засадничу важливість науки.

Це, напевно, принципи, на яких треба будувати і політику, і свою щоденну роботу, і ставлення до людей.

Я дуже бажаю новому міністру чи міністерці не йти на компроміси в ситуаціях, коли вони перекреслюють ці цінності.

Освітянам я щиро бажаю бути проактивними, суб’єктними, ініціативними та знати, що дуже багато змін залежать від них самих.

Які якості зараз дуже будуть важливі міністрові?

Я вважаю, що треба бути безкомпромісним у боротьбі за інтереси освіти, у боротьбі з недоброчесністю, у відстоюванні загалом інтересів і освіти, і науки. Це здається пафосними словами, але це доволі складне завдання.

Без цього все повернеться назад?

Я дуже хочу вірити, що багато речей після Майдану вже не повернуться назад. Я впевнена, що громадянське суспільство не дозволить це зробити.

Але багато речей, якщо не дотримуватися того, що я сказала вище, можуть просто повернутися.

Який найперший крок має зробити міністр, коли прийде?

Перше, що він чи вона має зробити, прийти і перечитати перехідну книгу, вона на столі лежить. Я її там залишила.

Друге – не відкинути ідею проведення року математики, там дуже багато напрацювань.

Потім зустрітися з колективом, розповісти свої пріоритети, розуміти, яка ситуація у кожній зі сфер, презентувати свій план роботи суспільству, почати працювати і все буде добре.

Катерина Хорощак, УП.Життя.

Освіта.ua
13.03.2020

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
українець
к е б е н е м а т ь Цим можна було все сказати, але просять 100 знаків. Ось буде, значить, сто раз туди.
Варка Міхельсон
Негайно у відставку і всю команду Новосадихи= особливо цього чмошника- Стадного, який називає підвищення цін на навчання у вузах реформою. Це ж додуматися треба.
Олеся У.
Долго думала над тем откуда берется вся эта шваль в руководстве страны. Неужели так можно ненавидеть школу, учителя , ученого... Все делают только на выгоду соседним странам, под копирку запада. Сорос наплодил с Порошенко этих экспертов, Гройсман впихнул их через директораты во все министерства. И пошло- поехало: закрывать школы, пту, всякие козни для студентов- лиж бы бежали с Украины, открытая травля ученых, уничтожение элиты... Порошенко через декомунизацию(проснулись через 30 лет) выбил остатки опытных кадров. Зе это не осознал и продолжает кадровую линию на развал. Незамедлительно надо прибрать всех агентов с правительства. Иначе :: Эпидемия, обезземеливание, дебилизация, бедность, конец.... Надо все это остановить!!!
Симреон
Для Олеся У.: Біда Президента, що він не має кадрів, хто б йому розкрив очі на діяльність яресьок, квітів, милованих, совсунів, шарових, новосадів, гончаруків, гриневічів, супруних, стадніх,мандзюків.... Всі вони працюють не на Украіну! І це корінь бід!
Обыватель
Шановні будьте порядними , коли критикуєте. Коментуйте як педагоги , а не як " подростки из подворотни".
Коментувати
Ольга
Міністерство освіти і міністерство вищої освіти на часі вже розмежувати. Управлінцю, без досвіду роботи у школі не місце у міністерстві. Впровадження будь яких реформ без фінансування є провальним. Закриття шкіл є злочинним. У законі про загальну середню освіту порушується цинічно конституція України, і утверджується дискримінація за віком. Оплата праці вителів і вихователів залишаться предметом маніпулювання громадської думки, порожніх обіцянок і як бачите, у своєму інтерв’ю Новосад обійшла цю тему стороною. Боюсь, щоб наступний міністр не виявився ще більшим профаном, бо останнім часом це стало закономірність. Наші чиновники дуже дорого нам обходяться і всі їх зусилля навпаки успішно знищують все, що залишилося.
кузч
вона колись була сосалкою у Гончарука, того і поставив міністеркою, він пішов, і вона поняла, що нема в кого сосати
Науробі
Для кузч: и это надо уметь, попробуй это и министром станешь...
Коментувати
unforgiven 2
Яка вона міністерка? Звичайна вискочка за сприяння Гончарука. В неї не було ні педагогічного звання, ні категорії, ні, навіть, вищої педагогічної освіти. Всі "реФФорми", які вона провела, були спрямовані виключно на знищення української освітньої системи. Не думаю, що її наступник буде кращим. Як максимум Новосад 2.0 чи Гриневич 3.0. В будь-якому випадку, полегшення українська освіта не відчує. "Те же карты, но в другой колоде" (© Штакет "Глаза напротив").
Учитель
Гануся, все учителя знают, что Гончарук пристроил тебя, как свою любовницу в министры, специалиста с 13 ошибками в одном абзаце, твои заслуги всем известны, в твоих услугах научный мир не нуждается, ты конторой ошиблась, эскорт услуги не по этому адресу.
Introduction
Это ж нада - Оно еще хочет вернуться? Чего боится- чтобы не отменили повышения цен за оплату за обучение у вузаx. Во бездарь- людям не за что жить, а оно цены повышает. Для чего— ЧТОБЫ ВСЕ ПЕРЛИ ЗА РУБЕЖ. Значит Новосад исполняла команду из вне, значит Стадный и Шаров работают на конкурентов.приехали...
ми
Пані міністерко " уходя уходите" , задовбла, спочатку своїми ідеями, а тепер триста тридцять третім ФІНАЛЬНИМ інтерв’ю. Дякуємо що пішла, прихопила би з собою своїх поплічників.
Марта
Немає за чим жаліти. Повна бедара. Такі іі ж поплічники. Один піар і соплі- та ніхто не жалкує, немає за чим

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!