Наявність гендерно маркованих секторів економіки звужує простір життєвого вибору для жінок

• Друкувати
• Запитати
• Надіслати другу
• Поділитись
  • Facebook
  • Twitter
• Підписатись на новини

Введіть e-mail адресу:     

Чи здатна школа виховати пожежниць і жінок-інженерів?

Ще з початкової школи, коли дітям уперше розповідають про те, які ж бувають професії, ми засвоюємо, що є робота «чоловіча», а є «жіноча». Навіть першокласник чи першокласниця скажуть, що жінки працюють учительками, медсестрами, продавцями та мамами, а чоловіки – пожежниками, інженерами, програмістами та президентами.

Статистика підтверджує: найбільша частка зайнятих жінок – у медичних установах і соціальних службах (82,5 %), держструктурах (75,9 %), освіті (70,3 %), готельно-ресторанному бізнесі (66,9 %). Наявність таких чітко гендерно маркованих секторів економіки не просто звужує простір життєвого вибору для жінок і обмежує їхні можливості для розвитку та продуктивної праці. Крім цього, «жіночі» професії переважно є низькооплачуваними – у середньому жінки заробляють на 23 % менше, ніж чоловіки. Але навіть ті працівниці, які потрапляють у «чоловічі» сфери, заробляють значно менше, ніж їх колеги-чоловіки. Гендерний розрив у зарплатні найвищий саме у високооплачуваних «чоловічих» галузях, таких як фінанси та страхування (жіночі зарплати складають 66,8 % від чоловічих), промисловість (69,7 %), транспорт і зв’язок (77 %).

Здавалося б, що заважає дівчатам і жінкам іти працювати, куди їм захочеться, у тому числі й на «чоловічі» роботи? А якщо вони не йдуть і задовольняються малими зарплатами та поганими умовами праці – то це їхній свідомий вибір, з яким нічого не можна зробити, та й не треба.

Утім, виявляється, що «вільний вибір» не такий уже й вільний, і жінці, яка хоче потрапити на омріяну роботу, доведеться зіткнутися з рядом перепон – починаючи з оголошень про вакансію, які (протизаконно, до речі) вимагають від кандидата на посаду передусім бути чоловіком, і співбесід, на яких потенційний роботодавець цікавиться, починаючи з того, чи заміжня ти, чи маєш дітей і чи плануєш їх мати, і закінчуючи неможливістю влаштувати дитину в садочок, доки їй не виповнилося три роки, та упередженим ставленням оточення.

Однак сміливців, які би прагнули порушити кордони «чоловічих» професій, знаходиться не так уже й багато. Це помітно ще на етапі отримання освіти – скажімо, у професійно-технічній освіті, на відміну від усіх інших освітніх рівнів, жінки складають меншість ‑ 38,5%. У вищій освіті студенток більше половини ‑ 52,3%, однак, як видно з графіку, там також є «чоловічі» (ІТ та інженерія) та «жіночі» (гуманітарні та соціальні науки) спеціальності.



І знову виникає запитання: що ж заважає дівчатам учитися на інженерок? Адже шкільна програма однакова для всіх, учні й учениці сидять за одними й тими самими партами та читають однакові підручники. Але на виході маємо дівчат, які цікавляться гуманітарними спеціальностями, та хлопців, які вивчають математику, інформатику та природничі науки. Часто можна почути, що хлопці просто більше здібні в цих речах, що в них краще розвинені абстрактне мислення та здатність до аналізу… Утім, наукові дослідження заперечують тезу про вроджені відмінності в чоловічому та жіночому розумі вже не один рік. Натомість дослідники кажуть про те, що освіта й виховання продукують гендерні відмінності. Ще в дошкільному віці через вибір іграшок, способів проведення часу, норм тілесності та поведінки з дітей формуються хлопчики й дівчатка, а школа закріплює ці норми, і в першому класі дівчатка вже добре знають, що вони повинні бути гарними, охайними та доглянутими (адже саме за цими критеріями їх перше за все оцінюватимуть, за це хвалитимуть). Від дівчат очікуються більша дисциплінованість, посидючість і слухняність – ще б пак, адже хто з нас не чув у дитинстві сакраментального «не бігай, ти ж дівчинка!».

Але продукування нерівностей стосується не тільки внормування поведінки та тілесності. Сам зміст освіти продовжує наповнювати «чоловічість» і «жіночність» в уявленнях учнів певними ознаками, які врешті назавжди закріплюються в нашій свідомості. На сторінках підручників, дитячих книжок, навіть на інформаційних плакатах про пожежну безпеку дівчатка зображаються охайними, слухняними та «правильними», тоді як хлопці можуть бути й бешкетниками-хуліганами, і водночас героями, які рятують ситуацію, ризикують, пізнають щось нове.

На сторінках підручників, починаючи з першого класу, діти бачать гендерно марковані професії – інженери, будівельники, водії завжди зображуються як чоловіки, учителі, лікарі, продавці ж – це майже завжди жінки. Саме жінки та дівчатка в підручниках переважно займаються хатньою працею, а також вихованням дітей.

Більше того, коли треба навести приклад абстрактної «людини», на ілюстрації чи у прикладі згадується чомусь саме чоловік. Звернення до дітей у підручниках, якщо це однина, також переважно в чоловічому роді.

Навіть на обкладинках підручників ми можемо зустріти хлопчика або дівчинку (чоловіка чи жінку) в залежності від того, що це за предмет: чоловіків зображають на підручниках математики та природничих наук, жінок – мови та літератури.

Діти звикають асоціювати певні дисципліни з «чоловічим» – раціональним, логічним або пов’язаним із фізичною силою, і «жіночим» – емоційним, чуттєвим. У цьому їм допомагають учителі, перше за все власним прикладом – адже ті нечисленні чоловіки, які працюють у середній освіті, викладають переважно точні науки, трохи рідше природничі, а також трудове й фізичне виховання. Гуманітарні ж дисципліни цілком віддані жінкам.

Звикають діти й до того, що чоловіки часто бувають начальниками – також на прикладі своїх учителів, адже якщо чоловік таки потрапляє в освітнє «жіноче царство», він має значно більше шансів посісти керівну посаду, ніж жінка. У 2010 році серед осіб, які обіймали директорські посади в середніх загальноосвітніх навчальних закладах України, чоловіки становили 37 %, хоча серед учительського складу їх зазвичай не більше ніж 15–17 %.

Учителі більше схильні спонукати до поглибленого вивчення точних і природничих наук саме хлопчиків, тоді як дівчат, навіть якщо вони встигають у цих дисциплінах краще, рідко стимулюють до занять фізикою та математикою, і лише особисте завзяття, котре далеко не завжди є в учениці, яку з раннього дитинства привчали думати зовсім про інші речі та сфери життя, здатне затримати дівчину в «чоловічих» предметах і підштовхнути її до здобуття вищої освіти в цих напрямах.

Не можна, звісно, не згадати в цьому контексті про трудове навчання. Українська школа вперто готує дівчаток до ведення домашнього господарства – приготування їжі, шиття тощо, тоді як хлопців учать майструвати та працювати з технікою. Коли в 7-му класі діти вперше знайомляться зі змістом і різновидами існуючих професій, увага школярок акцентується на зайнятості в текстильній і швацькій промисловості, при цьому державні стандарти вимагають від дівчаток розбиратися виключно у професіях легкої промисловості й жодних інших. У подальшому ця лінія витримується, періодично доповнюючися сільським господарством. Для хлопців же програмою не встановлені жодні принципові обмеження професійного вибору, хоча певний акцент робиться на зайнятості у сфері важкої промисловості, зокрема машинобудівній.

«Що вдієш, – скажуть, мабуть, багато освітян, – автори підручників, програм, учителі просто відтворюють дійсність, таке вже наше суспільство». І з цим важко сперечатися – дійсно, Україна, яка у світовому рейтингу гендерної рівності посідає 57-ме місце, дуже далека від феміністського ідеалу. Однак чи повинна школа зберігати та відтворювати цю нерівність чи вона мусить стати важливим і дієвим інструментом для її подолання?

Існує багато практик боротьби із сексизмом і гендерною дискримінацією в освіті та за допомогою освіти, і вони виходять далеко за межі уроків гендерної грамотності, які інколи можна зустріти в наших школах.

Наприклад, у Німеччині, яка взагалі відома хорошою системою професійної орієнтації та професійної освіти, проводяться Girls and Boys Days – дні дівчат і хлопців, коли п’ятикласників водять знайомитися з роботою представників різних професій у рамках загальної системи профорієнтації. Але суть заходу в тому, що дівчаткам показують традиційно «чоловічу» роботу – наприклад, пожежників, а хлопчикам – традиційно «жіночу». У навчальному напрямі «техніка й економіка», у межах якого є аналог нашого трудового навчання, усі діти разом, без поділу на гендерні групи, вчяться й хатньої праці, і роботи з технікою, й основ економіки. А у восьмому класі, коли всі учні повинні пройти двотижневу практику на виробництві, дівчата і хлопці разом працюють на вибраних підприємствах.

Інших приклад – польська ініціатива «Дівчата в політехніку!», покликана залучати дівчат до вступу на інженерні та технічні спеціальності. У рамках цього проекту, ініційованого Радою ректорів польських технічних університетів і освітньою фундацією «Perspektywy» під патронатом найвищих державних чиновників, університети Польщі проводять «дні відкритих дверей» спеціально для дівчат, і ті мають змогу ознайомитися з перспективами навчання та роботи в цій сфері, побачити лабораторії та кампуси, зустрітися із жінками-викладачками та дослідницями, які працюють у технічних вишах.

Саме подібної практики критично бракує українській школі, хоча можна було би почати бодай із викорінення сексизму, яким рясніють наші підручники та програми, щоби стати містком до подолання однієї з базових соціальних нерівностей.

Ірина Когут для Освіта.ua

Освіта.ua
22.07.2014