Сергій Захарін, екс-державний секретар Міністерства освіти і науки України, доктор економічних наук, професор.
Останнім часом активізувалися дискусії щодо «скорочення та об’єднання університетів». Ймовірно, це пов’язано з гострим дефіцитом бюджетних ресурсів, що спрямовуються на підтримку функціонування системи вищої освіти. Окрім того, вочевидь, окремі «лідери думок» та «агенти змін» надихнулися деякими кадровими призначеннями…
Автор цих рядків у публікації вже викладав своє бачення ключових принципів та підходів до оптимізації системи вищої освіти. Мабуть, доречно окреслити деякі практичні аспекти: якою має бути університетська мережа, що будується на викладених принципах?
Нагадаю, що оптимізація не означає скорочення чи ліквідацію, а передбачає пошук оптимального стану. У свою чергу, оптимальний стан – це стан, при якому система демонструє найкращий (найрезультативніший) спосіб свого функціонування за умови найбільш раціонального використання наявних ресурсів. Йдеться не про «максимальний результат» чи «мінімальні видатки», а про такий спосіб, при якому досягається найбільш ефективне співвідношення отриманого результату до витраченого ресурсу.
Ми пам’ятаємо, що Україна переживала кілька «оптимізацій» освітньої системи. (Одна з наймасштабніших – у 1997 році, її контури викладені у постанові Кабінету Міністрів України від 29 травня 1997 р. № 526 «Про вдосконалення мережі вищих та професійно-технічних навчальних закладів»).
Успіх кожної конкретної «оптимізаційної реформи» значною мірою залежить від добросовісності та мудрості тих, хто її проводив…
На мій погляд, критерій оптимальності функціонування системи вищої освіти можна сформулювати так: система вищої освіти має в достатній мірі виконувати поставлені перед нею демократичним суспільством функції та завдання, що реалізуються за мінімально достатніх державних видатків з урахуванням кращого світового досвіду.
Ідея нинішньої реформи: університети мають стати міцнішими і економічно незалежними, впроваджувати кращі академічні практики, дбати про власний престиж, розвиватися на основі цивілізованих моделей ринкової поведінки, бути спрямованими на забезпечення високої якості освіти.
Отже, спочатку маємо згадати про суспільне призначення («результат») системи вищої освіти. Завдяки функціонуванню системи вищої освіти уможливлюється досягнення багатьох позитивних ефектів. Перерахуємо лише ключові.
- По-перше, здійснюється підготовка кадрів високої і найвищої кваліфікації, завдяки чому національне господарство отримує «розумних фахівців».
- По-друге, виконуються наукові дослідження, у результаті чого країна отримує нові наукові відкриття, розробки, зразки, ідеї.
- По-третє, ці відкриття, розробки і зразки впроваджуються в реальну практику, можливо, навіть комерціалізуються, завдяки чому уможливлюється інноваційна діяльність та створюється «інноваційний простір».
- По-четверте, у закладах вищої освіти молоді люди набувають так званого «соціального досвіду», відбувається процес їхньої соціалізації, завдяки чому вони стають дорослими, відповідальними за себе і суспільство.
- По-п’яте, завдяки закладам вищої освіти підтримується так звана «соціальна стабільність», адже молоді люди (і їхні батьки) впевнені, що набуті ними знання, вміння і навички стануть фактором життєвого успіху, і це позитивно відображається на суспільних настроях та очікуваннях.
- По-шосте, система вищої освіти є найпотужнішим «соціальним ліфтом», який дозволяє піднімати на верхні сходинки соціальної піраміди найбільш талановитих, амбітних і мотивованих.
- По-сьоме, заклади вищої освіти дають можливість ученим, у першу чергу докторам і кандидатам наук, реалізовувати свої таланти і спрямовувати власний інтелектуальний потенціал на благо розвитку держави і суспільства.
- По-восьме, заклади вищої освіти виступають у якості роботодавців, вони дають роботу тисячам кваліфікованим фахівцям, тим самим позитивно впливаючи на стан ринку праці.
- По-дев’яте, заклади вищої освіти ведуть господарську діяльність, а отже – сплачують податки.
- По-десяте, належне (а не удаване) функціонування системи вищої освіти виступає чинником державотворення і демократії, оскільки стимулює осмислення суспільних процесів та їхнє спрямування на благо майбутніх поколінь.
Окрім того, в Україні з самого початку широкомасштабного вторгнення заклади освіти (у тому числі університети) продемонстрували свою цілковиту спроможність бути «гуманітарними хабами», організовувати надання нужденним необхідної допомоги та прихистку, здійснювати волонтерську діяльність та виконувати інші необхідні функції.
З іншого боку, оптимальне функціонування системи вищої освіти неможливе без державних видатків. Йдеться не лише видатки державного бюджету, а також і видатки місцевих бюджетів, державних підприємств, установ і організацій. Звісно, спецфонд державного університету – це теж державні кошти…
Окрім того, фінансування системи вищої освіти здійснюється за рахунок приватних інвестицій та коштів міжнародних організацій.
Нині майже неможливо визначити «оптимальний» обсяг фінансових ресурсів, який має акумулюватися в українській системі вищої освіти. Адже гроші потрібні на все, і їх хронічно не вистачає.
Приплив приватних інвестицій та міжнародних грантів планувати взагалі вкрай важко. Вкрай обмеженими будуть і можливості бюджетів, з огляду на необхідність реалізації багатьох проєктів з відновлення інфраструктури.
Скоріш за все, рекомендація залишається традиційною: створювати у виді економічної діяльності «Вища освіта» привабливий інвестиційний клімат і сподіватися на приплив широкого кола недержавних вкладень.
Зрозуміло, що держава має і надалі залишатися головним «гравцем» на ринку освітніх послуг.
Враховуючи проголошені пріоритети соціально-економічного і технологічного розвитку, а також викладені обмеження, можемо дати перелік контурів майбутньої мережі системи вищої освіти:
- Дієздатний університетський потенціал має повністю зберегтися та отримати імпульс для подальшого розвитку на проривних технологічних напрямах, де Україна має визнаний світовий пріоритет. Приміром, йдеться про заклади авіаційного профілю, оскільки Україна входить в елітний клуб держав з розвинутим авіабудуванням.
- Згідно з принципами розміщення продуктивних сил, виробники освітніх послуг (заклади вищої освіти) мають бути максимально наближені до потенційних та реальних споживачів. Тобто, бажано, аби в кожній області функціонував як мінімум один «класичний» університет, що здійснює підготовку за широким спектром найбільш затребуваних спеціальностей.
- Держава має підтримувати заклади вищої освіти, які є вкрай важливими для розвитку суспільства і громад, але відповідна діяльність не є конкурентоспроможною. Йдеться, зокрема, про необхідність максимального збереження та примноження потенціалу педагогічної освіти.
- У кожній великій галузі науки доцільно зберегти ключовий «спеціалізований» університет, який здійснюватиме методичну координацію роботи інших закладів вищої освіти на відповідних напрямках. Іншими словами, доцільно залишити двадцять-тридцять «спеціалізованих» університетів (але можливо обмежити їхні можливості в частині підготовки фахівців за непрофільними спеціальностями).
- Доцільно максимально зберегти університетський потенціал тих закладів, які користуються підвищеним попитом на світовому ринку освітніх послуг. Йдеться про заклади медичного профілю. У найближчий час, не виключено, ми будемо спостерігати підвищений попит на послуги військових закладів.
- Звісно, на першому етапі реформи доцільно зберегти заклади, які є «економічно достатніми», тобто здатні виконувати державне замовлення (у випадку його наявності), самостійно акумулювати ресурси, використовувати їх раціонально і за призначенням, підтримуючи при цьому належну якість освіти.
У той же час слід безжалісно ігнорувати аргументи, які не мають анічого спільного з науково обґрунтованими та апробованими світовим досвідом принципами розвитку системи вищої освіти. Серед таких аргументів: «ми – агенти змін», «ми відновилися після багаторічного забуття», «ми порилися в архівах і знайшли згадки…», «ми формуємо у студентів світогляд», «ми – університет-бутік», «ми бажаємо всім щастя» тощо.
Як правило, за подібними фразами стоїть гола порожнеча. Таке базікання – це лише бажання окремих ректорів та їхнього оточення зберегти тепленькі місця в соціальній ієрархії суспільства. (Додам, що світогляд у студентів мають формувати всі викладачі всіх університетів, а не лише «бутікових»).
З іншого боку, оптимальне функціонування системи вищої освіти неможливе без державних видатків. Йдеться не лише видатки державного бюджету, а також і видатки місцевих бюджетів, державних підприємств, установ і організацій. Звісно, спецфонд державного університету – це теж державні кошти…
Оптимізація системи вищої освіти – широке поняття, а кількість закладів – хоча і значно вужче, але важливе. Досвід провідних країн світу переконливо доводить, що міцні заклади вищої освіти залучають на навчання не менше як 22 – 30 тисяч студентів. Не є дивиною, коли в університеті вчиться 40 – 50 тисяч студентів.
Держстат свідчить, що в Україні станом на початок 2022/23 навчального року функціонувало 347 закладів вищої освіти, у тому числі 210 – державної форми власності. У цих закладах навчалося 1053770 осіб, у тому числі 418237 – за рахунок бюджету, 635497 – на основі контракту. Прийнято на навчання вперше 245089 осіб.
Отже, в Україні в «середньому» закладі вищої освіти навчається 3037 осіб, у тому числі 1205 – за рахунок бюджету.
Це говорить про те, що в Україні середня кількість студентів у закладі вищої освіти – невеличка. Відповідно, кількість закладів вищої освіти – завелика.
Але «оптимізація» вищої освіти не може і не повинна бути «механічною», тобто ґрунтуватися виключно на формульних підходах. Адже, нагадаю, призначення цих закладів – не лише освіта, а й виконання багатьох інших функцій.
Вважаю також, що «оптимізаційна реформа» має бути вкрай обережною і млявою, з огляду на необхідність максимального збереження наявного університетського потенціалу.
Ключовими інструментами реалізації реформи можуть бути корпоратизація (поступовий перехід закладу освіти в управління корпоративних структур, у тому числі міжнародних), приватизація (перехід власності закладу освіти до приватних осіб або приватних підприємств), об’єднання університетів (слабкі університети «вливаються» до складу сильного), створення університетських альянсів (об’єднання кількох університетів схожого профілю), перехід права власності до громади (контроль над університетом переходить від держави до органу місцевого самоврядування).
«Оптимізаційна реформа» має бути реалізована на основі чіткого закону, який одночасно враховує світові практики, національні реалії та інституційну спроможність органів державної влади.
На жаль, уважне вивчення багатьох положень Закону України «Про вищу освіту» дозволяє зробити припущення, що в цій сфері законодавства багато чи то романтики, чи то прогалин, чи то відвертого популізму.
Дуже не хотілося б, аби «оптимізацію» проектували та виконували невігласи, які жодної реформи не довели до логічного успішного завершення.
Слід уважно пильнувати, аби реформа була прозорою і відкритою, а всі рішення ухвалювалися в інтересах суспільства, а не купки ділків.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
