І. Анцифрова: екологічна освіта в системі НУШ

Автор: Ірина Анцифрова, представниця громадської організації «Основи свідомості».

Попри вимоги часу, система освіти неохоче змінюється. У такій чималій державі, як наша, кожна зміна – це низка пов’язаних і не завжди логічних процесів. Ускладнює наш рух у напрямку змін російська агресія.

Проте екологічна компетентність неминуче сформується у випускників українських закладів загальної середньої освіти, адже вона вже вшита у формулу Нової української школи як одна з 10 ключових компетентностей для життя: «Екологічна грамотність і здорове життя. Уміння розумно та раціонально користуватися природними ресурсами в рамках сталого розвитку, усвідомлення ролі навколишнього середовища для життя і здоров’я людини, здатність і бажання дотримуватися здорового способу життя».

ЗУ «Про освіту» у 2017 році визначив напрям розвитку освіти України як людиноорієнтованої та дитиноцентричної системи. УВ Новій українській школі відтоді важливим стає не звичайний набір наукових знань, а компетентності, що ґрунтуються на цих знаннях. У термінології Закону «Компетентність – динамічна комбінація знань, способів мислення, поглядів, цінностей, навичок, умінь, інших особистих якостей, що визначає здатність особи успішно провадити професійну та/або подальшу навчальну діяльність».

Отже, у результаті навчання у закладі освіти отримані знання мають допомогти учням знайти власний шлях до особистісної реалізації. Для систематизації необхідних показників розробники законодавчої бази визначили ключові компетентності, які відповідають вимогам часу, і заклали їх до Державного стандарту у 2018 році початкової, а у 2020 базової середньої освіти.

«Ключові компетентності – ті, яких кожен потребує для особистої реалізації, розвитку, активної громадянської позиції, соціальної інклюзії та працевлаштування і які здатні забезпечити особисту реалізацію та життєвий успіх протягом усього життя».

Загалом до обох постанов включили 11 ключових компетентностей, серед яких 6 місце посідає екологічна. Це зрозуміле і цілком логічне рішення, оскільки здатність до захисту довкілля, збереження біологічних видів, до розбудови екосвідомого емпатійного суспільства та сприяння сталому розвитку як окремої країни, так і усього світу, визначає якість життя.

Складові екологічної компетентності не формуються у громадах самі по собі: вони є результатом ґрунтовної послідовної роботи з дітьми та підлітками. Адже завтра діти стануть науковцями чи педагогами, проєктувальниками інженерних споруд чи будівельниками автошляхів, працюватимуть на підприємствах металургійної чи харчової промисловості. Або ж їх оберуть депутатами та призначать міністрами, які ухвалюють іноді доленосні рішення.

Кожен на своєму робочому місці крокуватиме назустріч сталому розвитку або ж навпаки – потягне нас у прірву. І залежить це, передовсім, від здатності розуміти причинно-наслідковий зв’язок між зусиллями та результатом, від здатності засвоювати отриману під час навчання інформацію та застосовувати її у повсякденному житті.

Екологічна компетентність формується за допомогою природничої освітньої галузі, але не обмежується нею. Безумовно, використання наскрізних змістовних ліній має на увазі надпредметний зв’язок, тому тут працює і література, і математика, і мистецтво та технології. Вправні та зацікавлені педагоги на своїх предметах вдало вплітають екологічні знання до різних тем, що робить зрозумілим і видимим вплив якості довкілля на усі види людської діяльності.

Проте в законодавчій базі, як виявилося, екологічна освіта не має того стрижню, на який варто було би спиратися задля сталості й системності. Тобто в концепцію НУШ довкільна складова інтегрована, на рівні початкової школи логічність її прослідковується й дещо на рівні середніх класів також.

А ось сучасної широкої концепції, яка би ставила ключові наголоси для усіх рівнів освіти, зокрема й освіти дорослих, відповідала би Європейській Зеленій Угоді та іншим міжнародним документам, немає.

Правди заради, у далекому 2001 році (майже у минулому житті) в МОН вже розробляли Концепцію екологічної освіти в Україні, яка чинна донині. Але чи відповідає вона вимогам сучасного світу та чи рухається разом з системою освіти? Ні, не відповідає і не рухається взагалі в жодному з напрямків. Це такий собі документ про документ.

Нині потреба у новому загальному нормативно-правовому акті гостра і нагальна. Але він не має складатися з наборів фраз і комплектів беззмістовних словосполучень, натомість має бути наповнений логікою дій, які неминуче ведуть до результату.

Новий документ має містити досяжну мету (цілі) і «червоні» лінії, які суспільство не перетинало би у процесі руху. Велосипедів тут можна не вигадувати, оскільки 17 цілей сталого розвитку вже сформовані, затверджені ООН та інтегруються до освітнього процесу.

Наскрізна лінія «Екологічна безпека та сталий розвиток» має на меті формування у школярів соціальної активності, відповідальності та екологічної свідомості, аби вони дбайливо й відповідально ставилися до довкілля.

Здобрюючи розумними словами підручники й промови, ми навряд чи прищепимо усі ці навички, а ось зміна формату навчання та вимог до розробки модельних програм може суттєво вплинути на їх формування. Питанням екологічної освіти нині заопікувалися й у профільному комітеті Верховної Ради – аби лишень не «заговорили».

Як же має реалізовуватися довкіллязбережувальна складова в освітньому процесі, аби учні набували екологічної компетентності? Тут точно неможливо це зробити без практичних занять та активностей, без прикладу дорослих і тим більше – без контакту з самим довкіллям.

Заходи НУШ включають безпосередній контакт з природою, що дозволяє вивчати розвиток видів у їх звичному середовищі. Також через споглядання краси оточуючого світу діти отримують значно більш ефективний урок емпатії, ніж тисяча й одна розповідь в авдиторії.

Корисним може бути також і зв’язок з активними і фаховими представниками громади. Наприклад, у деяких країнах екологічні громадські формування організовують для школярів благодійні екскурсії до парків, лісів чи гірських масивів. Роблять вони це з просвітницькою метою, аби навчити дбайливому ставленню до світу, що оточує.

Не так давно мені пощастило мати слово перед представниками українських екологічних громадських організацій під час роботи «Школи зеленої демократії», яку організувала криворізька громадська спілка «Досить труїти Кривий Ріг». Я отримала стійку упевність у тім, що екологічна освіта має майбутнє, а концепцію її розвитку є, кому розробляти.

Якщо ж аналізувати перші кроки НУШ, на п’ятому році повноцінної реформи української шкільної освіти і шостому році її пілотування, зрушення в екологічній свідомості відбулися нерівномірно.

Чинників тут декілька. Від слабкої матеріальної бази та нестачі фахових і гнучких педагогів – до об’єктивної неможливості впроваджувати повноцінний освітній процес спочатку через пандемію, а тепер через повномасштабне російське вторгнення.

На жаль, не кожен педагог розуміє важливість своєї місії у навчанні дітей раціональному природокористуванню. Також не усі читають освітнє законодавство, не усі сприймають необхідність переходу до педагогіки партнерства і застосування нових методів педагогічної майстерності.

Тому ми нерідко можемо почути серед окремих освітян думки на кшталт «формування екологічних навичок є справою батьків». Отже, звичка читати урок за умовним конспектом «від першої вчительки» викорінилася не скрізь і не в усіх, проте час все виправить.

Реформа є процесом, ефект від якого завжди залежить від можливостей і здібностей його учасників, тому когось доведеться підштовхнути, комусь підставити плече, а декого можливо «винести за дужки» заради результату.

Отримати ми маємо систему, у якій кожен предмет формуватиме свою частину екологічної компетентності, без котрої сталий розвиток неможливий в принципі. Довкілля є єдиним середовищем нашого існування, тому від ставлення до нього залежить не просто якість нашого життя, а рівень виживання людини як виду.