Автор: Юрій Зайцев, керівник проекту «КУРС: Освіта».
Про мету, гру і шлях.
Давайте згадаймо себе малими.
Чи розуміли ми, навіщо ходимо до школи? Що нам дадуть у майбутньому ті палички та гачечки, які ми старанно вимальовували у зошиті? Чи бачили ми так далеко, аж до випускного вечора, не кажучи вже про те, що колись самі поведемо своїх дітей до школи? Чесна відповідь – ні.
Географію нам викладав Півень Борис Єфімович – лисуватий живенький дядько віку трохи більше Карлсона. Ну як викладав? Не викладав він її зовсім. Він грав з нами. Тоді у школах не було ані телевізорів, ані комп’ютерів. Тим не менше на ці уроки ми не ходили – бігли, і предмет цей я й досі знаю бездоганно. Він викликав когось до дошки, на якій висіла мапа світу, той показував на якусь точку (мис, річку, озеро) або місто чи державу, ми в класі піднімали руки; хто підняв перший – той і відповідає першим. Помилка – відповідає наступний. І так доти, допоки буде дана вірна відповідь. Бувало й по-іншому. Хтось в класі по черзі вигукує назву географічного об’єкту, а той, хто викликаний – має показати його на мапі. Тричі не впорався – йди на заміну.
Ніхто не боявся помилитися, ніхто не боявся йти до дошки. Я ніколи не виконував домашніх завдань, не вчив географії в звичному (у сенсі навчання) розумінні цього слова. Однак і за 40 років я легко знайду мис Йорк, Магелланову протоку, розкажу, чого вона так називається, яка столиця Іспанії чи Португалії, яка найвища вершина за Полярним кругом і який найбільший острів у світі. Google мені для цього не потрібен.
Чому так? Бо Вчитель знав мету, до якої нас треба привести, і шлях, яким треба йти. Гра була інструментом на цій дорозі, однак я не виключаю, що він і сам не знав, що навчав нас саме у грі. Тоді таких методик ще не було, і НАПНУ не було. А знання були і залишились.
Зараз що батьки, що фахівці від освіти намагаються знайти той «золотий Грааль» освіти, який дозволить учителям навчати, а не нервувати, учням навчатися, а не мучитися, а батькам просто радіти успіхам своєї дитини. І чим далі, тим більше я розумію, що «грааль» цей – гра! І чим далі, тим більше я розумію, що сучасні технології дозволяють придумати такі ігри і такі методики, що аж закачаєшся. А нема цього лишень тому, що дорослі не пам’ятають себе малими, або їхні Вчителі не вели до мети, а просто відчитували години.
Ніхто з шестирічних першачків не розуміє, навіщо їх сюди привели , що буде далі і взагалі навіщо це все? Чому не можна гасати вулицею? Ганяти у футбол чи грати у любиму гру на планшеті, чому треба по півгодини з невеликими перервами сидіти сидьма, та ще й «руки на парті». І розказувати їм це все – даром час гаяти. Дитячий мозок не готовий це сприйняти, і це цілком нормально.
Але ж це мають розуміти дорослі. І вони ж мають хоч деінде згадувати себе малими і вчити, «формувати особистість» – прийде час, і ця Особистість сама зможе вчитися. Але в єдиному випадку, коли її навчать вчитися. Не розкажуть, навіщо це все, а покажуть, як це робити. У грі або з використання якихось інших «дидактичних хитрощів». Я їх не знаю, бо не педагог, але певен, що знайдеться немало тих, хто знає і зможе розробити та запровадити.
Давайте грати, навіть роблячи серйозні речі. Особливо з дітьми. Давайте щось змінювати, експериментувати. Вигадувати нове. Давайте спільно ставити цілі й досягати їх.
Оригінал
