С. Захарін: про так звану «індикативну собівартість»

У жодному економічному чи фінансовому словнику поняття «індикативна собівартість» не існує

С. Захарін: про так звану «індикативну собівартість»

Автор: Сергій Захарін, доктор економічних наук, професор, голова ГО «Науково-дослідний інститут економічного розвитку», керівник патронатної служби міністра освіти і науки України.

Одним із наслідків реформування вищої освіти стало запровадження так званої «індикативної собівартості» - під цим словосполученням розуміється мінімальний розмір плати за навчання для здобуття вищої освіти. Давайте розбиратися – що мається на увазі?

Постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 р. № 191 «Деякі питання запровадження індикативної собівартості», яку підписав Олексій Гончарук, затверджено Порядок формування мінімального розміру плати за навчання для здобуття вищої освіти на основі індикативної собівартості.

Умовно кажучи, якщо «індикативна собівартість» для певної спеціальності розрахована на рівні 9000 гривень – це означає, що заклад вищої освіти має право продавати освітню послугу за цією спеціальністю за будь-якою ціною, яка не може бути нижчою за 9000 гривень. Цікаво, що це правило розповсюджується не на всі заклади вищої освіти, а лише на заклади державної форми власності, а також на приватні, якщо вони отримують фінансування з бюджету.

Відразу зазначу, що у жодному економічному чи фінансовому словнику поняття «індикативна собівартість» не існує.

Собівартість – це обсяг фактичних витрат для виробництва певного ринкового продукту (товару, послуги). Зазвичай до собівартості включаються прямі матеріальні витрати (закупівля матеріалів та послуг, необхідних для вироблення продукту) та витрати на оплату праці. Інколи до собівартості включаються окремі додаткові витрати (приміром, вартість послуг з транспортування товарів).

Кожний продукт, який пропонується підприємцем на ринку, має свою власну (унікальну) собівартість. Вона, як правило, визначається на основі даних бухгалтерського обліку. Скільки підприємець витратив грошей на «створення» продукту – така у нього і собівартість. Собівартість продукту завжди унікальна. Однакові продукти мають у різних підприємців різну собівартість. Навіть у одного підприємця ринковий продукт може мати різну собівартість у різні періоди часу.

Встановити у нормативно-правовому акті собівартість (або так звану «індикативну собівартість») одночасно для всіх виробників ринкового продукту (освітньої послуги) – з економічної точки зору, нісенітниця. З таким же успіхом можна ухвали наказ про встановлення температури тіла людини на рівні 36.6 (або на будь-якому іншому).

Якщо держава встановила «індикативну собівартість» одночасно для багатьох суб’єктів ринку (закладів вищої освіти) – тоді йдеться про що завгодно, але не про собівартість у її класичному розумінні.

На основі аналізу положень вказаної постанови можна припустити, що під словосполученням «індикативна собівартість» реформатори насправді розуміли поняття «гранична ціна», яке наведено у Законі України «Про ціни і ціноутворення».

Але «агенти змін» та «провідники європейських цінностей», плануючи свою чергову «реформу», не могли відкрито вживати поняття «гранична ціна», оскільки відповідно до пункту 2 статті 12 Закону України «Про ціни і ціноутворення», державні регульовані ціни повинні бути економічно обґрунтованими (забезпечувати відповідність ціни на товар витратам на його виробництво, продаж (реалізацію) та прибуток від його продажу (реалізації). У сфері вищої освіти застосувати вказане положення неможливо, оскільки більшість закладів вищої освіти є неприбутковими організаціями, а відтак – не можуть отримувати прибуток. Окрім того, вища освіта не є видом економічної діяльності, у якому дозволено застосовувати механізми державного регулювання цін.

Не дивлячись на вказане, у 2020 р. «індикативну собівартість» застосували для 38 спеціальностей (усього їх 121).

Автори «реформи» пафосно оголосили, що справедлива ціна на контракти дозволить підвищити якість навчання у закладах вищої освіти. Ідея така: завдяки поступовому підвищенню цін на освітні послуги кращі заклади вищої освіти зможуть отримувати додатковий дохід і направляти акумульовані кошти на закупівлю навчального обладнання, а також платити вищу зарплату кращим викладачам, а гірші заклади освіти з часом просто зникнуть, оскільки абітурієнти відмовлятимуться вчитися в таких закладах.

Окрім того, за задумом «реформаторів», поступове підвищення цін на найбільш популярні спеціальності призведе до того, що такі спеціальності з часом перестануть користуватися шаленою популярністю, натомість увага абітурієнтів буде переорієнтована на інші спеціальності, зокрема, інженерні.

Відверто кажучи, я в черговий раз зрозумів, що нічого не розумію.

Теза: «Завдяки поступовому підвищенню цін на освітні послуги кращі заклади вищої освіти зможуть отримувати додатковий дохід і направляти акумульовані кошти на закупівлю навчального обладнання, а також платити вищу зарплату кращим викладачам…». Якщо зростає ціна на певний продукт, хай навіть обґрунтовано – це не означає, що у майбутньому цей товар буде купувати така ж сама кількість покупців, як і раніше. За законами мікроекономіки, на вільному ринку підвищення ціни завжди призводить до зниження кількості покупців.

В умовах української дійсності частина абітурієнтів, які планували споживати освітні послуги за помірними цінами, можуть просто переорієнтуватися, з метою економії коштів, на споживання таких послуг або на заочній формі навчання, або за кордоном (приміром, у Польщі або Словаччині).

Теза: «Гірші заклади освіти з часом просто зникнуть, оскільки абітурієнти відмовлятимуться вчитися в таких закладах». Ключове словосполучення – «з часом». Скільки має минути часу? Зрозуміло, що не один рік. Далі: звідки «звичайному абітурієнту» дізнатися, що певний заклад працює краще, аніж інший? При вирішенні питання про вступ до закладу вищої освіти «звичайний абітурієнт» бере до уваги не лише дані міжнародних та національних рейтингів, і не лише заяви «реформаторів» або «грантоїдів», а в першу чергу - безліч індивідуальних чинників: територіальне розміщення, наявність гуртожитку, можливість вступити на бюджет, поради батьків та друзів тощо.

Якщо певний заклад непопулярний (приміром, через те, що «реформатор» з якогось дива записав його в категорію «гірші») – це означає, що конкурсна ситуація буде сприятливою, а відтак – «звичайному абітурієнту» легше вступити за державним замовленням та зекономити купу грошей.

Теза: «Поступове підвищення цін на найбільш популярні спеціальності призведе до того, що такі спеціальності з часом перестануть користуватися шаленою популярністю, натомість увага абітурієнтів буде переорієнтована на інші спеціальності, зокрема, інженерні». Тобто, «індикативна собівартість» має перекреслити мрію дитини? Має перекреслити все те, чому вона вчилася у профільній школі? Я підтримую думку, що слід підвищувати популярність технічних та інженерних спеціальностей, але робити це потрібно зовсім іншими методами.

Й інша проблема: наявність «найбільш популярних спеціальностей» не означає, що вони суспільству не потрібні. Виходить, за задумом «реформаторів», що держава, аби забезпечити виконання державного замовлення з підготовки «популярних» фахівців, має оплачувати відповідні послуги за значно більшою ціною – лише для того, аби ці спеціальності стали менш популярними? Маячня.

У понятті «індикативна собівартість» важко знайти не лише економічну логіку, а й простого життєвого здорового глузду. Уявіть собі, що в супермаркеті Вам продають ковбаси належної якості та сумнівної якості. Припустимо, держава встановить однакову «індикативну собівартість» на всі види ковбас – і належної якості, і сумнівної. Чи можете мені пояснити: чому ковбаса сумнівної якості має продаватися на рівні з ковбасою належної якості? Чому ковбаса сумнівної якості має взагалі продаватися, а не прибиратися з прилавку? Згоден: з часом певні постійні покупці зрозуміють, що певний вид ковбаси неякісний, і перестануть її купувати. Одначе певна частина покупців все одно буде купувати неякісну (приміром, якщо вони купують ковбасу вперше, або купують її не для себе, або коли якісної не залишилося).

У сфері вищої освіти є одна особливість. Ковбасу ми купуємо часто, а тому з часом формуємо певну уяву про особливості її споживання та її якісні характеристики. Освітню послугу у сфері вищої освіти пересічна людина купує один раз на життя. Ухвалюючи рішення про оформлення контракту на навчання, потенційний покупець не має досвіду споживання відповідної послуги. А тому, вирішуючи питання про вступ до закладу вищої освіти, орієнтується не на наявний власний досвід споживання (адже його просто не існує), а на низку індивідуальних очікувань (фантазій).

І останнє. Мені розповідали, що деякі керівники закладів вищої освіти, не бажаючи втрачати абітурієнтів через запровадження «індикативної собівартості», почали придумувати різні «схеми». Приміром, обіцяти знижку на навчання для всіх, хто успішно здасть сесію («успішно» - значить, хоча б на одні «трійки»). Або включати у вартість навчання певні додаткові послуги (приміром, проживання у гуртожитку). Логіка проста: раніше навчання коштувало 9000, плюс 2000 треба було заплатити за гуртожиток, а після запровадження «індикативної собівартості» вартість навчання коштує вже 11000, але у суму «11000» вже включене проживання у гуртожитку, і таким чином споживач нічого не втрачає. Я не готовий сказати – законно це чи не законно. Але я завжди проти, якщо держава ухвалює такі управлінські рішення, коли її громадяни змушені видумувати усілякі схеми, аби реалізувати свої економічні та освітні права.

Потрібно частіше орієнтуватися на здоровий глузд, а не на маячню тих, хто лише називає себе «агентом змін» чи «провідником європейських цінностей», при цьому не маючи жодного досвіду роботи у жодному закладі освіти.

Сподіваюся, експертне середовище зможе виробити консолідовану конструктивну позицію щодо доопрацювання зазначеної Постанови. Інструменти економічного регулювання слід використовувати не для директивних обмежень, а в першу чергу - для стимулювання сумлінної роботи закладів вищої освіти. 

P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.

Освіта.ua
02.12.2020

Популярні блоги
В. Громовий: «миздобули» не перевелися в освіті Два основні приховані мотиви організації конкурсів – заробити грошей і виправдати своє існування
О. Халепа: дайте нарешті спокій дистанційній освіті! Дистанційне навчання -  передвісник глобальних змін в освіті, причому незворотних змін
Д. Семьонов: чи вбиває безкоштовність освіти її розвиток? Кожна інвестована в навчання гривня – це не лише користь для себе, ці гроші рухають галузь загалом
Роксана Харчук: боротьба за ЗНО з літератури необхідна Хай закриваються непотрібні псевдоуніверситети, а ЗНО – це єдиний рятунок української освіти
Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Андрій Вітченко
Я можу навести десятки прикладів з різних наказів і постанов, ухвалених за часів панування "агентів змін", де містяться безглузді, антинаукові положення. Зокрема в Постанові КМУ від 23 березня 2016 р. № 261 "Про затвердження Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у вищих навчальних закладах (наукових установах)" під компетентностями аспіранта вже розуміються не самі знання, вміння, навички, як це викривлено інтерпретували розробники Методичних рекомендацій, а процеси: "здобуття глибинних знань із спеціальності", "оволодіння загальнонауковими (філософськими) компетентностями", "набуття універсальних навичок дослідника", "здобуття мовних компетентностей". Якщо уважно вчитатися, то не можна не помітити, що здобуття компетентності апріорі не може вважати компетентністю. Але це лише за умови, якщо це хтось читає. У мене особисто склалося враження, що закони, постанови, накази у нас пишуть студенти-невдахи. За Б.Шоу, "настала доба вискочнів"
Андрій Вітченко
"Характеристика за системою цінностей"). Чи буде вища освіта України конкурентоспроможною, коли випускники ЗВО за чинними стандартами вищої освіти, розробленими за Тюнінгом і Методичними рекомендаціями Л.Гриневич та кучки псевдореформаторів, повинні продемонструвати такі "компетентності": здатність спілкуватися державною мовою, здатність спілкуватися іноземною мовою? У нижчезгаданих рекомендаціях, розроблених і схвалених Науково-методичною радою МОН України, панує хаос: компетентностями офіційно визнано знання, уміння, навички, прагнення, цінування, прагнення, що явно суперечить визначенню цього поняття у Законі України "Про вищу освіту". Я особисто задавав з цього приводу запитання одному із членів НМР МОН України, директору Інституту вищої освіти, доктору педагогічних наук, професору Калашніковій С.А., яка є одним із розробників цієї фількіної грамоти. Відповіді науковця я не отримав. А все тому, що на справді реформи здійснюють вискочні, псевдонауковці, які вміють лише копіювати
Андрій Вітченко
Автор статті на одному лише прикладі довів, що так звана освітня реформа, проголошена і запроваджена грантоїдами-соросятами та їхніми приспішниками, не має під собою нічого, крім удавання, окозамилювання та надумування. Вони (Л.Гриневич, С.Калашникова та ін.) нав’язали ЗНО під прикриттям боротьби з хабарництвом, щоб легалізувати бізнес на репетиторстві, змусити українських вступників їхати навчатися до польських вишів і вкладати гроші в чужу економіку (тим самим добре відпрацювали отримані гранти), стандартизацію за Тюнінгом, який у жодному європейському університеті не був реалізований. Почитайте Методичні рекомендації Науково-методичної ради МОН України (накази МОН № 600 від 01.06.2016 і № 1648 від 21.12.2017), де запропоновано такі формулювання результатів навчання і здобуття вищої освіти: "дублювати, помічати, складати список" (тут і далі за рубриками "Знання"), "компілювати" ("Синтез"), "сидіти прямо" ("Сприйняття"), "читати" і "писати" ("Реагування"), "кидати виклик, осуджувати"
Кирило
Про індикативну собівартість сперечалися багато років. Але шановний доктор економічних наук, як і його керівники, що теж є докторами економічних наук, тоді проти її запровадження не виступали. Можливо тому, що такі доктори і науковці. Чи звикли коливатися разом з генеральною лінією. Або замовленя не було.
Вася
Половина статті херня, автор не розібрався... так до індикативної с.в. багато питань.. вона є суперечливою, але нажаль абсолютно не в тому контексті, що висвітлено Стаття може бути джинсою на замовлення ректорів, що категорично проти підтягування ціни на контракт до вартості підготовки за державним замовленням.. Дуже багато ЗВО отримують велику суму на підготовку студента з державного бюджету і за рахунок неї демпінгують вартість на контракт.. а це є пряме порушення Бюджетного кодексу та Постанови № 228
Черкаси
Для Вася: вася, ти придурок. Люди бідні- це головна причина ціни на навчання. Європа- вся дає безкоштовну освіту.
Андрій
Кажу як викладач з багаторічним досвідом. Вища освіта має бути не для всіх. А винятково для тих, хто має здібності для цього. Відповідно це має бути дорого. Так, саме дорого. Тоді будуть вам викладачі нормальні (бо задумайтеся, якщо викладач реальний фахівець, то чого він має працювати за 7-9 тисяч, коли є варіанти роботи в бізнесі по 20-30 тис.?), нормальні умови навчання, нормальні підручники, нормальні гуртожитки тощо. А зараз вже на першому курсі студенти не ходять мовляв "ми працюємо, бо ми бідні". Так якщо їх працевлаштували без вищої освіти, то нехай працюють. Зароблять на навчання і зрозуміють що і навіщо їм треба - тоді нехай приходять в університети. Ідея батьків будь-якою ціною "купити" дитині диплом є нормальною з погляду моралі й турботи, але дурною і нераціональною з погляду фінансів і майбутнього.
Коментувати