О.Мірошниченко: ідеологія школи як інституції застаріла

Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург.

Карантин поставив перед нами одне велике питання. Розумію всю ступінь обурення, яке зараз спалахне. Тим не менше питання потрібно сформулювати і шукати на нього відповідь. Навіть якщо не дуже хочеться. Бо саме від відповіді на це запитання залежить подальший шлях розвитку школи.

Отже! Просте та елементарне питання. А для чого власне потрібна школа? Вже бачу, як наливаються кров’ю очі деяких педагогів у готовності кинутись на ідіота, який має нахабність задавати такі питання. Тим не менше. Крім пафосу. Крім гучних слів. Є відповідь?

Відповідь у стилі «школа потрібна для отримання знань» - в умовах карантину проявила свою фейковість. Ну не є сьогодні школа єдиним і потужним джерелом інформації. Більш того! Часто не є найкращим джерелом. Відкритість інформаційного простору дозволяє дуже швидко та в потрібній для того чи іншого учня формі знайти інформацію без посередництва шкільних вчителів.

Відповідь у стилі «школа потрібна для контролю знань» теж не є правдивою. Хоча б з огляду на те, що контролювати рівень знань сьогодні можна на програмному рівні, і для цього аж ніяк не потрібні живі вчителі.

Так для чого все ж таки існують такі інституції, як школи? Я далекий від думки вбачати в домашній освіті панацею. Це рецепт далеко не для всіх. Але уроки карантину чітко показали нам, що сама ідеологія школи як інституції застаріла років на двісті. Для себе я спробував сформулювати три мети, заради яких має існувати школа:

1. Пошук мотивації до навчання. Це мабуть найголовніше. У цьому і полягає талановитість педагога. Не викласти інформацію, а зробити інформацію цікавою для кожного учня, враховуючи його індивідуальні особливості та таланти.

2. Практичне втілення знань. З цим у нас взагалі погано. Якщо та ж американська школа дуже любить такі речі, як навчальні проекти – у нас це скоріше виняток, ніж правило. Мова іде про те, щоб показати дитині, як отримані знання реально застосувати в житті. І тоді самі знання стають не метою, а засобом. Що власне і виправдовує саме існування школи як інституції.

3. Колективна комунікація. Ось тут виникає те, що не може дати домашнє навчання. Вміння вибудовувати взаємини в колективі. І саме навчання тут виступає приводом. Але сьогодні ми бачимо рудименти радянського бачення колективу. Тоталітарність чітко проявляється в тих же закликах «поважати вчителя» за ознакою посади, а не особистих талантів. Це проявляється в спробі жорстко регламентувати шкільне життя дітей аж до регламентації походів до туалету. Зрозуміло, що тут іде підміна понять. Замість того, щоб навчити дитину ЖИТИ в колективі – її привчають ПРИСТОСОВУВАТИСЬ до чужого бачення ідеалу цього колективу.

Такі от три основні мети. Лише вони можуть виправдати подальше існування школи як окремої інституції. Без цих трьох складових ми займаємось безглуздою справою, намагаючись видати за ексклюзив знання, які сьогодні не є ексклюзивом.

Я чудово розумію, наскільки болюче для педагогів питання поставив. Бо доведеться не просто змінювати щось локально, а й кардинально по-іншому почати дивитись на саму професію педагога.

Але життя у вигляді карантину чітко показало нам реальну картину. І ця картина разюче відрізняється від того, що велика частина педагогів малювала собі. Так, може, варто почати відповідати на неприємні запитання?

Оригінал