О. Калинич: кращі - не завжди на перших сторінках газет

Автор: Олеся Калинич, вчитель, Хустська гімназія-інтернат.

Бажання бути безгрішним називають хворобою Лі Якокка, або хворобою менеджера.

Лі Якокка, американський підприємець і промисловець, обіймав посади президента «Ford Motor Company» й голови правління корпорації «Крайслер», а ще - автор книги «Кар'єра менеджера». Під його керівництвом корпорація випускала автомобілі тільки однієї моделі - тієї, яка стала популярною. Водночас інші корпорації вдосконалювалися, тому автомобілі «Chrysler Motors» перестали купувати, адже вони вже не витримували конкуренції. Що було далі, ми знаємо: японські, а не американські авто захопили ринок. У чому слабкість Лі Якокка? Він не визнавав недоліків і критики, тому оточив себе прихильниками, а критиків прогнав…і вмить перетворився на людину, відірвану від реальності, на людину, яка не вчиться.

Кен Робінсон стверджує: «Якщо не визнаєш, що помиляєшся, ніколи нічого оригінального не досягнеш». Так, є люди, які не мають права на помилку: від їхніх чітких дій залежить людське життя. Водночас учитися впродовж життя - одна з ключових компетентностей, тому навіть учитель може собі дозволити розкіш помилятися. ...У програмістів є хороша традиція: для них помилка - не поразка, а всього-на-всього баг (помилка в програмі), який легко усунути.

Звичайно, це зовсім не означає, що помилка достойна поваги. Поваги достойна людина, яка визнає свої помилки й виправляє їх. Урешті-решт, страшно не помилятися, а страшно ніколи нічого не зробити й залишитися байдужими до всього.

...П'ятниця по обіді. Субота й неділя. Вихідні. Проте актові зали Полтавської гімназії з поглибленим вивченням іноземних мов, Харківського гуманітарного університету та Сумської ССШ №2 переповнені. Учителі, викладачі педуніверситетів, студенти (майбутні педагоги) люблять свою професію, інакше чому їм цікаво спілкуватися навіть у вихідний?

Сотні знайомств за три дні, фотосесії й автографи. Здається, утомлюєшся. Але щирі слова колег, обійми й погляди - ось що тримає в тонусі. Дякую студентам та їхнім викладачам, учителям та методистам - полтавським, харківським і сумським за небайдужість, за слова вдячності й надиху.

Якщо вчителька о четвертій ранку в неділю вирушає на майстер-клас, вона апріорі не може бути байдужа до своєї професії? Якщо з Донецька й Луганська в суботу їдеш до Харкова, значить, твоє вчительське життя цього потребує?

В Україні дуже багато вчителів - майстрів. Це не абстрактна здогадка, а реальний досвід. Спілкуючись із колегами з різних куточків України, дивуюся: як сталося, що про справді залюблених у справу людей мовчать, натомість готові кричати про кожний огріх?.. (Не йдеться про випадки, яким немає виправдання).

Під час зустрічей із колегами нічого особливо нового не розповідаю. Та й виступ мій - зовсім не шоу. Це своєрідна можливість познайомитися, обмінятися досвідом і зрозуміти: найкращі - не завжди на перших сторінках газет чи журналів, вони не завжди прикрашають афіші. Але їх завжди чекають їхні діти.

Карл Рінальді, ініціатор численних освітніх проектів, каже: «Потрібне ціле село, щоб виховати дитину». Від себе спробую додати: «Потрібна вся Україна, щоб виховати наступну генерацію. Не зневажайте вчителів. Принижені вчителі ніколи не виховають наших дітей вільними й щасливими».

P.S. Щиро дякую за всі слова колег, але... насправді, я така ж учителька, як і кожна з нас. Просто, можливо, про свою роботу кажу вголос, а інші - пошепки. Безмежно вдячна всім, хто мені допомагає - підтримує, веде за руку, указує на помилки й - що тішить найбільше - не є байдужим.

Оригінал