Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.
Минув рівно один рік із того дня, відколи набув чинності новий Закон «Про освіту» На жаль, як і завжди, виявилося, що між поняттями «набув чинності» і «закон працює» - величезний шлях чи, можливо, й прірва. І багато дуже прогресивних норм цього закону уже стоять на краю цієї прірви. Й от-от назавжди упадуть туди.
Насамперед, веду мову про академічну свободу педагогічних працівників, саме: «свободу викладання, свободу від втручання в педагогічну, науково-педагогічну та наукову діяльність, вільний вибір форм, методів і засобів навчання, що відповідають освітній програмі» (стаття 54).
Для того, щоб ця норма почала працювати, не потрібно гігантських коштів чи нових приміщень. Педагогам потрібно було почати копняками гнати від себе тих, хто зазіхав на їхнє право академічної свободи, починаючи від вимагання поурочних планів й закінчуючи зауваженнями, що навчаєте не так. Та почати дихати академічною свободою на повні груди, колеги.
Хоч і розумію, що багато із колег так дихати не захотіли, не будуть, не зможуть і не захочуть. Адже краще почуваються в протигазах, які їм десятиліттями одягали управлінці, методисти, науковці, директори шкіл, вказуючи, що і як робити. Та ще й постійно наглядали за тим, щоб й носа ніхто не міг висунути з цього протигаза.
Тепер настав час вибору. І якщо цей вибір не буле зроблений, то ті, хто протигаз не зніме, залишаться на узбіччі. Або поняття «академічна свобода» назавжди зникне у тій прірві.
Оригінал
