Автор: Володимир Онацький, заступник директора школи з навчально-виховної роботи.
Перший вересневий вечір догора… На вулиці приємна прохолода і спокій. Природа ніби заспокоюється, готується до відпочинку. Хочеться й мені швидше позбутися емоцій важкого дня.
Ми сподівалися на чудо. Сьогодні мали відкрити реконструйований корпус нашої школи. Ще у минулому тисячолітті виникла необхідність його модернізувати, і ось нарешті мала настати врочиста мить. Але не сталося, як бажалося… І це – добре, бо краще трохи почекати, ще й ще раз усе перевірити і вже потім звітуватися про успіхи. Коли мова йде про безпеку малюків, то дрібниць не буває. Чудово, що це усвідомили і міські чиновники, і районні. І хоча на будівельному майданчику практично все літо провели освітянські керівники району та міста, і адміністрація школи, і педагоги, і техпрацівники закладу, турбота за безпеку взяла верх над бажанням перерізати червону стрічку. Так, День знань минув, але ще у цьому році будуть чудові свята: День учителя, День Святого Миколая, Різдво. І на кожне з цих свят ми, вчителі та діти, готові отримати чудовий подарунок.
Але першого вересня я хотів сказати зовсім про інше: про ті метаморфози, які відбулися з моїми любими колегами за декілька годин. Ще вчора в вечорі вони зі швабрами та ганчірками готували школу до нового навчального року, і здавалося, що відпусток і не було, і вдома немає ані чоловіків, ані дітей, і втома на їхніх обличчях ще буде триматися довгий час… Але сьогодні вони, чарівні та усміхнені, радо зустрічають учнів.
Ми часто чуємо, що вчителі інертні та не сприймають нового, що в педагоги йдуть найгірші та найтупіші, що люди з указкою – корупціонери та садисти. І чуємо це ми не від своїх учнів чи їхніх батьків, хто любить та поважає нас, хто через весь автобус вітається, бо радий бачити, хто давно вже сам став батьком і привів до тебе своє чадо, а від тих, хто формує державну політику в галузі освіти і до реальних учнів не має жодного відношення.
І результати цієї політики очевидні: сотні дітей по всій країні чекатимуть своїх вчителів уже в понеділок, а їх не буде, вони просто не прийдуть до школи. Хтось вийшов на пенсію, хтось поїхав до Польщі чи Чехії, а може, до Китаю чи Португалії, або після педагогічного університету влаштувався касиром до АТБ чи до Макдо… або помер у 35 чи у 23 роки…
Вони, хто звільнився з освіти або не прийшов працювати до школи після університету, тупі та не сприймають нового? Смішно, бо вони чудово знаходять себе в нових умовах. Хтось заперечить, мовляв, що ті, кому легко адаптуватись, і звільняються, а решта – залишається. І це – неправда, спробуйте попрацювати з 30 учнями хоча б урок, не змінюючись весь час. Актор може роками репетирувати одну роль, і як правило, не виступає сольно. Учитель же не має можливості вчити один урок – у нього на тиждень їх мінімум 18, і кожен – це окрема вистава. Недарма ж академік Іван Андрійович Зязюн зазначав, що професія вчителя схожа на професію актора, але значно складніша.
Йде масштабне приниження професії вчителя. І це погано, бо у професію не приходить молодь. Немає того, що вабило б молоду людину в освіті: поваги з боку держави та можливості створити та утримувати на гідному рівні власну родину.
І що ж робити? Який вихід? Я не лікар, рецептів не виписуватиму, однак скажу так, як каже народна мудрість: «На похилу вербу і кози скачуть». А далі – думаймо, єднаймося, діймо! Зі святом, друзі! З Днем знань! Здоров‘я та родинного затишку, кохання та любові, добра та благополуччя! Будьмо!
Оригінал
