Автор: Ірина Васильків, учитель історії та правознавства, м. Львів.
Долучаюсь до обговорення пропозицій щодо необхідності змін в шкільній історичній освіті. Продовжую тему, яку нещодавно запропонував Руслан Шеремета.
Частина І
Натрапила в неті на матеріали про вивчення історії на пострадянському просторі. Із усієї інформації сформувались кілька тез. Практично у всіх пострадянських країнах наголошують на негативній ролі радянського періоду в їхній історії. Підручники з історії переписуються у всіх державах кожні декілька років, щоправда з різних причин. Литва ще у 1989 році розробила перехід від лінійного викладу історії до концентричного, там її вивчають тричі за шкільний курс, щоразу глибше, а власне історію Литви розглядають як частину історії Європи. У Казахстані тепер вивчають два базові курси: від найдавніших часів до сьогодення і окремо, старшокласники, - новітню історію Казахстану.
На мою думку, наша ситуація з шкільною історичною освітою була найбільш подібна до казахської. Там від 1992 року, впровадивши вивчення власної історії, обходились на початках також без підручників, у перших підручниках активно висвітлювались раніше заборонені теми, негативно оцінювалась русифікація. А вже потім на їхньому аналогові нашого ЗНО з'явились питання типу «Скільки було зубів у коня Чингізхана». У Киргизії дотепер важливим є питання різниці між термінами «киргиз» і «киргизстанець». Це інформація станом на 2013 рік. Якраз тоді нашу історичну шкільну освіту вкотре лихоманило.
А тепер про нас.
Як було в Україні? Зберегли притаманний радянській епосі лінійний принцип, впровадили пропедевтичний курс у 5 класі, окремим курсом історію України від 6 класу (інтеграція історії у 6 класі - відносно недавнє оновлення) і особливо гордились, що в окремій державі - окрема історія. Так було доцільно тоді. Працювали на ентузіазмі і чесному слові (хто його мав), без підручників. Але був суспільний попит і відчуття важливості процесу. Тішилися у 1992 році першим підручником для 5 класу. У моїй школі то була брошура автора Кучерука, де із методичного наповнення - тільки номери і назви параграфів трохи більшим шрифтом (це нагадую для тих, хто хоче, щоб у підручниках було такенезнаюяке, і все-все, і коротко, і кольорово, і щоб все замість вчителя продумано).
Перші підручники з історії України вистояли атаки тих, що вважали молоду державу прикрим непорозумінням. А за якийсь час почалось «удосконалення» програм. Очевидно, закладали якісь глибокі ідеї, але пересічному вчителю на серпневих нарадах просто повідомляли, назви яких розділів поміняно і які теми вкотре перекидали між 8 і 9 та 10 і 9 класами. Не всі зміни виявились продуктивними. Скоротили кількість годин в 5, 7 класах, майже не зменшивши обсяг матеріалу.
Так, були нахабні намагання «підчищати» деякі теми, переважно щодо періоду ХХ-ХХІ століття, майже на 20-му році доби незалежності. Були серед авторів ті, хто витримував, ті, хто знаходив компроміс, і такі, що сходили з дистанції. Когось «виводили» з процесу підручникотворення, а когось і не допускали навіть. І тепер серед учительства хтось продовжує оперувати матеріалом початку 90-х, хтось зрозумів, що час летить і реалії змінюються, а хтось досі плекає теми, які осіли в мізках ще у радянській школі. Хтось незадоволений відсутністю змін, а хтось боїться нового параграфа в підручнику, бо ліньки вийти із зони комфорту.
Але то НАШІ реалії. Цілком природньо, що триває перманентна дискусія щодо концепції шкільної історичної освіти. З одного боку летять звинувачення в імітації змін, з іншого - у невиправдано радикальних змінах. А змін в шкільній історичній освіті не було і немає. Бо лінійний принцип збережено. І все, що дотепер іменували змінами - всього лише корекція. Перелаштування програм з 11 класів на 12 і назад, яке ми проходили - то не зміни, то також технічна корекція. Кому бракувало нового підручника для 2 семестру з історії України у 10 класі, той знає, про що я, адже повернулись до попереднього підручника і ще довго ним рятувались.
Щоб мати реальні зміни в шкільній історичній освіті, треба не розділи перейменовувати і параграфи у темах місцями міняти, як робили дехто з авторів, долаючи чергові зміни в програмах. Треба знайти відповіді на запитання «Чого ми хочемо?» і «Навіщо нам це?», а також «Як це зробити?» і «Що для цього потрібно?». А тоді реалізувати. Це справа не одного року, і не двох))). І не одного-двох чиновників чи науковців.
Комусь не до вподоби буде, але варто сказати і таке. У Росії донедавна викладання історії в школах велось за принципом концентрів, у 5-9 класах - весь період, в обсязі разом по 11 годин в тиждень, у 10-11 класах - повторення вивченого, по 2 год в тиждень. Так БУЛО у них. Система концентричного навчання історії, лише трохи інша, діє дотепер в Литві та в Польщі. А Росія ще від 2006 року готувала перехід до лінійного принципу історичної шкільної освіти. Якщо не помиляюсь, у 2015 там розпочався поступовий перехід до лінійного викладання історії, тобто весь курс – хронологічно-послідовно, від 5 по 11 клас. У їхніх методичних матеріалах також можна прочитати про компетентнісний підхід як про вартий уваги досвід західних країн. Про акценти і тамтешнє трактування історичних подій зараз не йдеться.
Думаю-думаю... чого б то, маючи концепцію викладання історії, яка успішно реалізовується в Литві та Польщі (про інших зараз не готова стверджувати), північно-східний сусід майже 10 років готував перехід до тієї системи, яка працює у нас, і яку ми завзято критикуємо. Або у нас не все аж так погано, або в тому є якась прихована родзинка, яка засмакувала їхній владі. Або ж включаємо мізки і аналізуємо.
І не кажіть, що то ми мавпуємо їхні ідеї. Перші розроблені пропозиції концентричного вивчення шкільної історії в Україні датуються 2004 роком, але були тоді ж відкинуті
Частина ІІ
Зараз ми багато дискутуємо, шукаємо свій єдиноправильний і супер-пупер результативний підхід до навчання історії. І або ідеалізуємо, або огульно критикуємо те, що бачимо в інших країнах. А вчитель з класом, за зачиненими дверима, працює так, щоб врятувати ситуацію, зацікавити і навчити, незважаючи на зусилля авторів методичних рекомендацій чи наукових розробок. Або так, наскільки йому дозволяє саботувати процес зностальгована за гомосовєтікусом душа.
А мусимо задуматись над тим, чого очікувати тоді, коли сьогоднішні першокласники впритул підійдуть до вивчення історії, і тоді, коли вони пройдуть черговий освітній ступінь. Починаємо вже звикати до того, що звична в нашому розумінні школа закінчуватиметься 9 класом. Тоді буде випуск, можливо й ДПА у формі ЗНО, а продовжуватимуть навчання в закладах професійної чи профільної освіти. Якщо збережеться сьогоднішній принцип шкільної історичної освіти (навіть не про методику йдеться, а про технічні реалії), то 15-ти річна людина піде в життя з тими знаннями про події 20-21 століть, які отримала ще в 5 класі. Принаймні половина молодих людей не матиме навіть належного уявлення про події цього періоду, і тим більше не матиме основи для розуміння сучасних процесів. Це ж неприпустимо!
Реалісти знають, що сьогодні маємо практично те саме. Якась частина дітей переходить зі шкіл у заклади профтехосвіти і там «пробігає» період 1900-2018 за 1 рік... Галопом. Натомість у 9 класі всі свої інтелектуальні можливості дарує «довгому століттю», немов би то фінал історії.
Наразі маємо сприятливий момент для початку дискусії, є час для прийняття рішення і втілення. Роман Пастушенко неодноразово пропонував механізм обговорення, закликав висловлювати ідеї. Можливо, тиша обумовлена літніми відпустками. А може, й тому, що фахівці, які знають і можуть, не хочуть витрачати зусилля надарма, навчені попереднім досвідом. Ті ж, кого посада зобов’язує продукувати методичні напрацювання, також не хочуть висувати пропозиції, а ну як «налетять» фахівці, закритикують, перед «підлеглими» ж незручно буде))) та й треба ще мати оті пропозиції в голові… Легше вичекати, а потім примкнути до тих, хто гучніше аргументує. Залишаються вчителі. Вони теж переважно мовчать. Небагатьом сміливим вдається уникнути звинувачень у відсутності напрацювань і наукового рівня навіть при наявності досвіду. Я ризикну сформулювати своє бачення і запропонувати його для подальшого «препарування».
- Історія – інтегрований курс, зі збереженням пропорції «всесвітня історія:історія України = 1:3»
- Концентричний підхід. Три кола.
- Перше коло - 5-6 класи – пропедевтичні. Майже як сьогодні програма 5 класу, але два роки і по-людськи, так, щоб нормальну основу сформувати і закріпити, не поспішаючи. Тому що 6-класникам через їх вік все ще не до усвідомлення теоретичних особливостей періоду історії Стародавнього світу. У 5-6 працюємо також над рівнем загальної ерудиції, найцікавішим матеріалом і найважливішими вміннями. Історія інтегрована, запаралелюємо історію своєї землі і всесвітню. Виховуємо патріотизм, формуємо власну думку і зацікавленість. Слухаємо їх висловлювання і підказуємо, звідки дізнаватись.
- Друге коло - 7-9 клас. Весь період. Але без «психологічних портретів діячів» та інших нереальностей, на які і зараз часу бракує. Не територіально-хронологічний підхід, а тематично-хронологічний. У кожному класі – умовні розділи-лінії: а) економічно-соціальний (людина та умови її життя, економічні відносини), б) державно-політичний (держави, їх внутрішня політика, міжнародні відносини), в) культурно-мистецький (відкриття-винаходи, мистецтво, релігія. Чи матеріальна і духовна культура, якщо так зручніше). У межах кожного класу – певний період, який вивчається не хронологічно, а тематично, але в межах кожного розділу (особливо державно-політичної історії) зберігається хронологічна і логічна послідовність. Не забуваємо про карту, ключові дати, процеси-явища, діячів. Опираємось на фрагменти, які вже відомі з 5-6 класів.
- Третє коло – 10-12 класи. Два типи – стандарт і профіль. Стандарт – у професійній освіті та у технічних профілях. «Історія української державності» - відносно коротко, але по-дорослому, з хронологічно-тематичним підходом і прив’язкою до міжнародних процесів на кожному етапі. Профіль: історія державотворення поглиблено, можна окремими курсами, з лінійно-хронологічним підходом. Плюс українознавство. Плюс курси за вибором для профілів і стандарту – історія культури, історія релігії, історія економіки, краєзнавство та інші.
- Важливо відрегулювати кількість годин історії в тому чи іншому класі. Очевидно, 8 і 9 класи проситимуть 3 години в тиждень, 6 і 7 – не менше 2 годин.
- Так, треба буде писати тексти підручників заново. Переставити місцями параграфи чи розділи не вдасться. Так, кількість дат, подій, діячів може зменшитись. Так, процеси, явища, їх причини-наслідки треба буде вивчати ґрунтовніше. Але ж не всі-всі, а ті, що найвагоміші, ті, які мають прив’язку до нашої історії.
- Уміло поєднувати словесне, наочне, практичне навчання. Не заміняти словом вчителя самостійну роботу і не залишати дітей наодинці з практичними без вчительського слова. Теорію підкріплювати практикою і навпаки. Дослідження – відповідно до вікових можливостей. Вимоги до знань і вмінь – не захмарні, а реалістичні. Зберегти за вчителем можливість розподіляти години в межах теми самостійно, щоб мати «вільні» від нової теми уроки для закріплення і практики, а не лише для контролю. Розробити єдині критерії оцінювання, притомні. Можливо, для кожного кола інші.
Здається, це все, що змогла продумати. Вибачайте, що по-простому, без наукових наворотів. Це точка зору практика, прагматика. Вчителя–методиста з 25 річним досвідом роботи. Якщо вона є прийнятною – підтримайте, підкажіть, допоможіть удосконалити, реалізувати. Є недоліки – вкажіть, аргументуйте, переконайте. Тут ще є над чим працювати і науковцям, і методистам, і психологам, і чиновникам.
Пропонуйте свої варіанти виходу з цієї ситуації. Бо всі хором кричать, що треба багато змінювати в шкільній історичній освіті, а конкретних версій ще (чи вже) нема. Є спроби косметичного ремонту замість капітальної реконструкції.
Оригінал
