Osvita.ua Блоги Г. Клочек: до 100-річчя Василя Сухомлинського
Г. Клочек: до 100-річчя Василя Сухомлинського

Для нього фактично не існувало межі між особистим і школою, бо йдеться про абсолютну відданість

Г. Клочек: до 100-річчя Василя Сухомлинського

Автор: Григорій Клочек, доктор філологічних наук, професор.

Павлиська школа. Кабінет Василя Сухомлинського.

Пам’ятається, як у далекому 1967 році, перший рік працюючи директором сільської школи на Одещині, одного разу, осідлавши мотоцикл, поїхав «за досвідом» у селище Цебрикове, де працював відомий у той час директор, якого нещодавно було нагороджено якоюсь дуже почесною грамотою всеукраїнського значення. Той знаменитий директор відомої школи передавав мені, 24-літньому початківцю, свій досвід у селищній чайній. Захмелівши, говорив з якоюсь образою: «Та хіба Сухомлинський директор? Він – писака...»

Книги та статті того «писаки» ось уже кілька десятиліть поспіль інтерпретуються нашою «дисертаційною» педагогічною наукою. Дисертації успішно захищаються (їх уже, мабуть, десятки), статті пишуться (їх уже тисячі), наукові конференції щорічно проводяться, проте наближаємося до Сухомлинського досить поволі. І таких людей, що думають приблизно так, як той директор Цебриківської школи, на превеликий жаль, не меншає.

А втім, коли доводиться дотикатися до його спадщини, то приходить розуміння того, що він, Сухомлинський, був педагогом з ознаками геніальності. Педагогічні концепти Сухомлинського – це не тільки педагогічна класика, а й певне передбачення того майбутнього, до якого має еволюціонувати (не р-р-р-еволюціонувати!) українська школа. Той, хто, наприклад, ознайомиться з досвідом сучасної фінської школи, котру багато хто вважає «школою майбутнього», а потім перечитає ще раз «Серце віддаю дітям», то легко зрозуміє, що методичні підходи директора Павлиської школи до навчання та виховання учнів початкової школи мають багато подібного.

Тож після такого вступу запрошую на віртуальну екскурсію в Павлиську школу, яка колись, в роки директорування в ній Василя Сухомлинського, була для педагогічної спільноти Радянського союзу мало чи не педагогічною Меккою.

Колись – це було на межі ХІХ і ХХ століть – земські школи будувалися як маленькі архітектурні шедеври, які досі вражають своєю функціональністю. Вони – разом із церквами – були окрасами сіл. Масивні цегляні стіни, великі вікна, світлі класи і – як на сучасний погляд – до стелі було дуже високо, більше трьох метрів. Акустика в таких класах чудова – говориш, не напружуючись. Повітря і світла багато. У будівлю земської школи архітектори вмонтовували одну, а то й кілька учительських квартир.

У такій квартирі в далекому 1948 році і поселився зі своєю сім’єю Василь Олександрович Сухомлинський. Школу, куди його було призначено директором, вибрав продумано. По-перше, учительська квартира; по-друге, – залізнична станція Павлиш, яка давала змогу зв’язуватися із великим світом; по-третє, до села Василівка, де народився, закінчив семирічку і де сімнадцятирічним почав працювати вчителем, було рукою подати… Та була ще одна суто побутова дрібниця, яка, думається, особливо влаштовувала молодого керівника школи: в директорський кабінет можна було зайти просто з квартири, а, точніше, з вітальні, яка з часом перестала нагадувати вітальню, бо її високі стіни від підлоги до стелі вщент заповнилися книжками. Для них були спеціально замовлені стелажі та ще й драбинка, щоб з її допомогою можна було дістатися до верхніх полиць. Другі двері з цього кабінету вели у шкільне фойє. Виходить, що кабінет одночасно був і «квартирним», і службовим, директорським. Скажете, дрібниця, не варта уваги… Та ні, все набагато складніше, бо засвідчує з якоюсь особливою красномовністю, що для нього фактично не існувало межі між особистим життям і життям школи. Йдеться про абсолютну відданість справі та про виключно високий рівень самоорганізації. Проте слово «фанатизм» тут не підходить. Потрібні інші слова – вищі, шляхетніші, врешті-решт, точніші.

У цей кабінет він заходив щодня о 4-й годині ранку, а бувало, й раніше, бо іноді фронтові рани та болючі думки відбирали сон. Запалював гасову лампу (електрика у Павлиші з’явилася лише на початку 60-х років, а членом-кореспондентом АПН РРФСР його обрано в 1957 році, тобто свої праці, за які його обрали членкором, він, сільський учитель, написав при світлі гасової лампи). З 4-ої до 8-ої години ранку – час особливої розумової та емоційної зосередженості. І при його житті, і вже зараз одне з питань, яке найчастіше зустрічається стосовно нього, звучить так: «І коли це він устиг зробити?» Відповідь не вся, а лише часткова, знаходиться у цих чотирьох вранішніх годинах. Всі інші секрети треба шукати в його винятковій обдарованості – у тому Божому дарі, який він, не зважаючи на всі особливості епохи, у яку йому випало жити, намагався реалізувати сповна.

Значно пізніше його послідовник Шалва Амонашвілі напише: «Творчість Василя Олександровича Сухомлинського є вищим ступенем сучасної педагогіки. В умовах замкненого освітнього простору він ціною власного життя відродив, розвинув і збагатив ідеї класичного гуманізму, зберіг їх від тоталітарних спотворень». Зауважмо:ціною власного життя… Радянська педагогічна система була системою закритого, тоталітарного суспільства, і вона дійсно була «замкненим педагогічним простором».

Він не навчався у відомих університетських центрах, не мав можливості в молодості розкошувати в знаменитих наукових бібліотеках. Був студентом-заочником периферійного учительського інституту (це рівень технікуму), про викладачів якого, щоправда, пізніше відгукувався з великою повагою. При цьому зумів за 4 місяці екстерном скласти екзамени у педагогічному інституті та отримати таким чином диплом про вищу освіту. Не зважаючи на такий прискорений курс навчання, його освіченість вражала. За кілька місяців досконало вивчив німецьку мову, знав також англійську, французьку, польську та чеську. До Павлиша працював у сільських школах. Як тоді у передвоєнні та післявоєнні часи людям жилося, а учням навчалося, засвідчує такий спогад жителя села Гаївка, що в Кіровоградському районі: «У 1941 році наш випускний 7-й клас повезли фотографувати у Місто. Треть класу не поїхали, бо не було що одягти» (Доценко Василь. Вихід. Дума про голод. – Кіровоград, 2008. – С. 51) А потім – війна, важке поранення під Ржевом. Після того ліва рука звисала безпомічно, та й інші рани періодично нагадували про себе.

У березні 1944-го повертається до рідного краю, завідує Онуфріївським райвно, з якимось шаленством, доводячи себе до фізичного знесилення, намагається відродити школи, у яких не вистачало всього – вчителів, парт, книжок, навчальних приладів, палива на зиму…

Думається, він відчував інше покликання, інше Боже призначення, тому й сказав собі одного разу: «Досить!» Тоді у вересні 1947 року й з’явилася у його житті Павлиська середня школа, при якій була ось та невеличка квартира з робочим кабінетом на два виходи – один у квартиру, а другий – у шкільний коридор.

Ця школа стане «замкнутим освітнім простором» (тут вислів Амонашвілі набуває другого сенсу), де він здійснюватиме шляхетний за задумом і виключно складний за методикою виконання педагогічний експеримент. Його суть полягала в тому, щоб виховати майбутнього громадянина зі здоровою та красивою мораллю. Само по собі зрозуміло, що такий громадянин має бути освіченим. Іншими словами можна сказати, що в Павлиській школі творилася і практично реалізовувалася педагогічна система з виховання людяного в людині.

Зараз з’явилося чимало шкіл (більшість із них є приватними), керівники яких обіцяють батькам, що в цих школах їх діти виховуватимуться (як правило за великі, а то й дуже великі гроші) як майбутні «лідери». Не важко здогадатися, що в таких школах добросердечність та співчутливість не будуть у пошані, бо майбутнім «лідерам», у яких виховується «психологія переможця», такі якості не потрібні. А втім, досить легко передбачити: чим більше таких «лідерів» з’являтиметься у нашому житті, тим життя буде нестерпнішим, тим невиліковнішими будуть хвороби, якими вже серйозно хворіє наше суспільство. Тут треба зрозуміти, що виховання не «лідера», а майбутнього громадянина зі здоровою моральною серцевиною – це і є виховання мужності та безстрашності. (Сухомлинський: «Справжнє виховання – це виховання в дусі безстрашності. Справжня доброта, готовність захищати слабшого і беззахисного – це насамперед мужність, безстрашність душі!»).

Павлиська школа, яка була розміщена на пустирі край селища, розбудовувалася руками вчителів, учнів та їх батьків. Утворювалося шкільне містечко. Пустирі засаджувалися деревами та квітами, покривалися зеленими галявинами. Врешті-решт школа обросла садом.

О 8-й годині ранку він залишав письмовий стіл, завалений рукописами та гранками книжок, що готувалися до друку, і виходив через другі двері свого кабінету у шкільний коридор – зустрічав учнів. Цей факт – директор школи зустрічав вранці учнів на порозі школи (у теплі дні) або в коридорі (у дні зимові) – неодноразово відзначений у різних спогадах. Як пояснити його? – не раз думалося. А потім зрозумів – то все від любові до дітей. Всього-на-всього минула ніч і проминув у напруженій праці ранок – і він уже починав нудьгувати без дітей. «З дітьми треба бути від ранку до ночі, – писав до письменника Григорія Мединського. – І в неділю треба бути з ними. Але для мене це не тягар. Ви знаєте, ось зараз вечір, а мені хочеться, щоб швидше прийшов ранок і щоб задзвеніли знову їхні голоси». Тому й зустрічав їх на ганку школи…

Далі буде.

Освіта.ua
15.05.2018

Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Ірина
Про Павлиську школу, як і про її Мудрого Директора, професор Клочек написав дуже влучно. Відчувається Ваше, Григорію Дмитровичу, захоплення цією постаттю. Системі не вдалося зламати Сухомлинського-Людину і Сухомлинського-Педагога. Він був уважним і чуйним у спілкуванні з дітьми, вимогливим і коректним - з колегами. Мені завжди здавалося, коли дивилася на його фото, що це неймовірно скромна людина, яких тепер не так просто відшукати в освітянському середовищі. Здивували плоскі коментарі до цієї статті. Невігласи не соромляться писати дурниці. Це тому, що їх точно не навчали за методикою В.Сухомлинського. До речі, вчителі Китаю складають екзамен на професійну придатність за книжкою "100 порад учителеві". Ідеї Василя Сухомлинського, як ніколи, актуальні не тільки для української школи, а і для українського суспільства загалом. Тож чекаю на анонсоване "Далі буде".
Студент
Зараз його обрали б на 2 строки і все! Виселяйся з квартири! Ти бач, диван собі поставив! А чим ти там займаєшся, голубе? Дітей заставляєш працювати, сад насаджувати, облагороджувати школу за рахунок дитячої праці, яке маєш право?
NeVat
А хто це Сухомлинський і навіщо його прославляти - чи не ще одне породження совкової системи? Можливо сучасні методисти його досі тримають як прапор для підтвердження своєї "наукової" діяльності? Друкують великий потік начебто "монографій", в яких фантазують на совковому рівні про науку - педагогіку і себе "вчених". Чому цей совок так і пре через всі вуха?
Володимир
Для NeVat: Сухомлинського знають у всьому світі. Він не для середнього й низького інтелекту!
григорій клочек
Григорій Володимире! Дякую за таке зрозуміле і розумне пояснення. Хоч НеВат все одно його не зрозуміє.
Коментувати
Владимир Белый
Ви будете здивовані під час відвідин розвинутих країн Заходу побачити, що там досі на території закладів системи загальної середньої освіти, навіть, у нововбудовах стоять котеджі з відомчим житлом для директора, заступника та інтенданта - ця підтримка держави їм дозволяє не витрачатись на комунальні послуги, не втрачати час на дорогу тощо, маючи оклад, який у рази більший за вчительський. Натомість у нас були "завоевания социализма", якими народ змушували пишатися на тлі відсутності інформації про реальний демократичний світ освіт завдяки "залізній завісі".

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!