О.Мірошниченко: для чого в школі вчать вірші напам’ять?

Автор: Олександр Мірошниченко, актор, режисер, драматург.

Дещо про пам’ять

Дайте відповідь на просте питання. А для чого в школі вчать вірші напам’ять? Вже відчуваю, як дехто набирає повітря, щоб голосно і патетично затаврувати «ідіота, який не розуміє елементарних речей». Ну і далі про тренування пам’яті і таке інше.

Розкрию вам секрет – нічого тупе завчання віршів не тренує. Абсолютно нічого. Час відбирає. І тут я вам це кажу саме як людина, що надзвичайно добре в цьому розбирається. Ну зараз почнеться демонстрування педагогічних дипломів і заклики «не лізти в педагогіку».

Для того, щоб зразу припинити подібне волання, поясню. Я актор. А актор весь час має справу з необхідністю завчати великі обсяги тексту. І якщо в театрі це завчання розтягнуте в часі – в кіно виникає необхідність вивчення великого об’єму за дуже короткий термін. Слабо вивчити сторінок п’ять тексту за півтори години? І не просто вивчити. Я ж цей текст потім повинен не просто відтворити, як в школі, а зіграти. Я все це пояснюю, щоб відсікти закиди в «нерозумінні проблеми». Розумію. Бо весь час стикаюсь. А стикаючись, аналізую механізми та шукаю шляхи.

Проблема шкільного завчання напам’ять полягає в безглуздості самого процесу. Людська пам’ять побудована таким чином, що вона потребує (як це називають в акторстві) емоційної прив’язки. Спробую пояснити, що це таке, на прикладі.

Візьміть двадцять пар слів. При чому слів, не пов’язаних за змістом. Типу: СЛОН – КОТЛЕТА, ВІТЕР – ГАЗЕТА і так далі. Отже, маємо двадцять пар слів. Візьміть для експерименту парочку знайомих (можна і дітей) . Далі ви читаєте їм всі двадцять пар. Записувати не можна. Пропонуєте їм запам’ятати всі пари.

Після цього ви читаєте лише перше слово з кожної пари, а слухачі повинні прописати всю пару. Потім перевіряєте, хто і що записав. Як показує досвід – в середньому з двадцяти пар правильно запам’ятовують від дев’яти до одинадцяти.

А ось тепер робимо ту ж вправу, але дещо по іншому. Ви берете вже інші двадцять пар слів. Диктуєте слухачам, але з попередженням. В жодному разі не намагатись запам’ятати. Важливо уявити картинку. Себто наприклад пара слів СЛОН – КОТЛЕТА. Нехай люди уявлять картинку, як слон бере котлету. Чи пара ВІТЕР – ХЛІБ . Нехай уявляють, як вітер несе вулицею стару газету.

Що саме уявлять слухачі – їхня справа. Тут важливо, щоб вони уявили яскраву картинку. А тепер знову диктуємо лише перше слово, а слухачі прописують всі пари. Ви шалено здивуєтесь! Навіть люди, які говорили, що у них погана пам’ять, показують результат правильних пар на рівні 18-19. А більшість правильно запам’ятовує всі 20.

Для чого я так ґрунтовно описував тренінг, знайомий багатьом акторам? Щоб вчителі нарешті почали задумуватись, як саме працює людська пам’ять. Тупе зазубрювання, не прив’язане до емоційної пам’яті, аж ніяк не розвиває пам’ять. Ви самі могли спостерігати це на прикладі іноземних мов. Коли дуже важко завчати іноземні слова, а , потрапляючи в мовне середовище, помічаєш, що слова вчаться ніби самі собою. Бо є не просто набором літер, а наповнені емоцією і реальним змістом.

Оце наповнення реальним змістом взагалі є хворим місцем нашої освіти.

Є така ненависна мені фраза, яку вперто повторюють вчителі. «Читай вірш с ВЫРАЖЕНИЕМ!». Чули таке? Мабуть, чули, і багато разів. Безглуздість вимоги перевершує навіть безглуздість мети. Логічно було б запитати педагогів, а с ВЫРАЖЕНИЕМ ЧОГО вони хотіли б почути текст від учня? Те, що педагоги називають ВЫРАЖЕНИЕМ – насправді є імітацією емоції. Бо емоція є наслідком думки та бачення. Емоція не може існувати окремо і без бачення та думки. Емоція у людей виникає спонтанно. Ми не задумуємось над нею. Якщо ж іде просто текст без емоцій – значить, немає думки. Отже, якщо учень просто без інтонацій відтворює текст – це, перш за все, означає, що він не розуміє думку. І вимагати від нього «читать с выражением» - це примушувати учня ІМІТУВАТИ емоцію. Для чого?

Насправді емоція і пам’ять тісно пов’язані. Зрозумілий дитині текст, що сприйнятий через емоційно-візуальний ряд, запам’ятовується ніби сам собою. А от спроби впхнути в голову текстові об’єми без емоційної складової – марне витрачання часу. Бо ніяку пам’ять це не розвиває. І текст забувається учнем ще до кінця уроку.

Чому я так багато пишу про це? Бо оце достославне завчання віднімає колосальну кількість часу і зусиль. І як профі саме в справі завчання тексту, можу сказати, що те, що роблять в школах, не просто безглуздо, а навіть і шкідливо. Бо не дає учням інструментарію для дійсного вміння завчати щось.

Просто спробуйте. Коли в черговий раз вашій дитині зададуть вивчити вірш – не поспішайте зубрити. Хай дитина, наприклад, спробує намалювати цей вірш. Чи розкаже вірш своїми словами, описуючи звуки чи запахи, які є в історії, що описані в вірші. А вже коли дитина це зробить – слова самі ляжуть на пам’ять. І емоція виконання сама звідкись виникне…

Оригінал