Віктор Громовий: МАРАЗМ №21. Кабінетоманія

Автор: Віктор Громовий, освітній експерт, заслужений вчитель України.

Є дивна пострадянська традиція: новоспечений начальник (ректор, директор, завідувач тощо), як правило, починає свою діяльність із ремонту та переобладнання власного кабінету. Звісно, не всі хворіють на «кабінетоманію», але вона вражає велику частину начальнико-ректорсько-директорського контингенту. Якщо в сільській місцевості кабінетомани трапляються не часто, то у великих містах їх можна легко знати, особливо серед керівників так званих «престижних шкіл».

Коли я став директором колишньої школи №5 у м. Кіровограді, на базі якої народжувалась гімназія, колеги мене постійно запитували: а коли ви вже «зробите» свій кабінет?!

Відповідав: після того, як ми відремонтуємо всю школу!

Слова дотримав. Мій директорський кабінет ремонтувався останнім. Спочатку в усіх коридорах школи з'явився паркет, у вестибюлі мармур, замінили всі світильники, усі навчальні кабінети практично повністю вмеблювали новими партами та столами й відремонтували, закупили новий комп'ютерний клас, лінгафонні кабінети, ледь не на 100% обновився бібліотечний фонд і з'явилась модернова читальна зала…, а через два роки дійшла черга і до мого кабінету.

Він був малесенький, але затишний. Жодної речі, яка там знаходилась, не було куплено за бюджетні гроші. Попри те, що все по суті було моєю особистою власністю, коли пішов з посади, залишив у школі все. Був влаштований одноденний «атракціон небаченої щедрості»:

• Кому чайник?
• Кому посуд?
• Кому стіл?
• Кому диван?
• Кому канцелярський набір?
• Кому книги?

У 2001 році мені, як переможцю конкурсу «Учитель року» в номінації «Керівник навчального закладу» подарували набір меблів для кабінету директора. Звісно, він не міг стати у малесенькі кімнатку, тому колеги умовляли зробити солідний кабінет «як у людей». Зрозуміло, що робити кабінет розміром з клас для себе коханого було б вершиною ідіотизму, тому ті меблі ми використали для конференцзали та щось роздали у різні кабінети.

Свій малесенький кабінет я теж розглядав як креативний простір, що мав працювати на фундаментальні ідеї, на які спиралась гімназія.

Якщо ми, наприклад, були прихильниками ідеї глобальної освіти, і свій кабінет робив глобальноорієнтованим (у ньому були сувеніри з усього світу, книги і альбоми про закордонні школи тощо).

Якщо ми сповідували EQ-підходи до побудови нової емоційно чутливої школи, в кабінеті було місце для талісмана гімназії слона Ритора, якого діти тягали як улюблену іграшку. Сюди можна було запросто зайти на чашку кави і категорично не віталось тягнути когось «до директора» на «розбор полетов».

Ніхто не боявся заходити в мій кабінет, він по суті ніколи не зачинявся на ключ і його запросто використовували всі, хто хотів, включно зі старшокласниками.

Тож, ми дуже швидко пройшли шлях від кабінету директора як місця якогось «святодійства» до кабінету директора як місця відкритого для всіх і для кожного.

Зараз я із задоволенням бачу такий самий підхід, наприклад, у київській школі «Афіни». Її керівники, Оксана Балакшина й Олексій Греков, є наочним зразком ефективності побудови моделі школи без начальника. Вони пішли далі мене, ще й придумали прикольні назви для «адміністративних» некабінетів, на кшталт «Пентагон» чи «Білий дім».Олена Гредінарова, директор приватного комплексу безперервної освіти «Школа «ЕйдоС» із м. Запоріжжя, зробила свій кабінет як музей дитячих робіт і різноманітних цікавинок для учнів. Діти туди приходять і не йдуть, роздивляються і розпитують про все.

Директор ЗОШ №90 Запорізької міської ради Ганна Аліпова має скромний кабінет з ведмедиком, який допомагає створити позитивний емоційний фон.

Директор Винниківської санаторної школи-інтернату Лілія Свистович має в своєму кабінеті стіну позитиву, яка є подарунком від дітей.

Андрій Шарий, директор Кувечицької ЗОШ на Чернігівщині, так описує ситуацію:

«Мій директорський кабінет має площу близько 10 квадратних метрів. Меблі у ньому не мінялися з 80-х років минулого тисячоліття. Двері його завжди відкриті, на замку лише сейф. Будь-хто з учителів чи учнів може зайти, залишити мені документи чи забрати на столі підписані, і не важливо, є я в тому кабінеті чи ні. Ремонт виконується лише за мій кошт: начальство нічого не виділяє, а з батьківських коштів на таке я не беру і не прошу».

Завжди заздрив свої колегам в США чи Західній Європі, яким модернове приміщення з відкритим простором давало можливість зробити кабінети адміністрації з прозорими стінами.

Ось це фото я зробив у Європейській школі в м. Баку в листопаді минулого року.

Маю цілу колекцію фотографій таких кабінетів і активно пропагую цю ідею.

Утім, після одного із майстер-класів з порівняльної педагогіки до мене підійшли директори шкіл і дуже попросили цього не робити. Цитую: ви тільки не показуйте це нашим начальникам, бо, якщо мене змусять сидіти, як мавпу, в прозорому кабінеті, я жодного дня працювати директором школи не буду».

На запитання «чому?», відповідь була проста: а як же тоді чарку перехилити із потенційними спонсорами, «рєшить вопрос» з перевіряльниками чи провести «індивідуальну роботу» з якоюсь вчителькою?!

Мене дуже важко здивувати маразмами в освіті, але щойно отримав черговий культурний шок.

Виявляється, і зараз, після революції гідності, у величезній найтеплішій кімнаті, де мала бути зала хореографії, можна запросто облаштувати помпезний директорський кабінет. Цитую враження відвідувача мовою оригіналу: «Там, как по мне, площадь кабинета метров сто квадратных. Это для одного человека!!! У начальника СБУ, МВД и у губернатора по размерам такой же кабинет. Убранство соответствующее. Везде кубки, медали, портреты...»

У радянські часи була хоч якась «ленінська скромність» в оформленні «присутствених місць», адже тоді поставлялись типові набори меблів для типового кабінету директора.

Тепер можемо спостерігати якесь войовниче барство і просто елементарний несмак у багатьох колег. На додаток до кабінету у багатьох керівників на «роботі» є ще і персональна «кімната відпочинку», персональна туалетна кімната, персональний душ, персональна тренажерна зала, масажний кабінет і навіть персональна сауна. У декого є навіть персональний водій і службова машина.

Звісно, ніяких нормативних документів щодо оформлення директорських кабінетів в Україні немає. Етичних норм теж. На жаль, естетичні смаки багатьох керівників сформувались в епоху «малинових піджаків і великого хапка». Тому зараз в Україні спостерігати можна все що завгодно: там зроблено директорський кабінет у стилі ампір(строга велич та помпезність!), тут в бордельному стилі із «рюшиками-хрюшиками»…

Проблема кабінетоманії не у вельможних кабінетах як таких. Проблема в тому, що ці вельможні кабінети стають потужними «якорями», які тримають директорів «на вічній стоянці» в цих школах(«шо я - для когось такий кабінет робила?»).

Проблема в тому, що вони стають способом існування «білкових тіл» директорів -кабінетоманів, без яких вони просто не уявляють своє існування.

Ох, скільки директорів довічно засіли в своїх ексклюзивних кабінетах! Їх не просто випхнути з комфортних крісел, у яких вони «вальяжно восседают» у той час, коли вчителі та учні падають із розтрощених стільців...

Підсумовуючи сказане, зазначу:

• В інтер'єрі, стилі вмеблювання та обладнання кабінету має бути закладена та чи інша ідея, яка б відповідала місії школи. Освітній дизайн, в тому числі й кабінету директора, ніде у світі не розглядають як несуттєву «дрібницю». Це та «дрібниця», яка багато що каже про її власника, бо, як відомо, «диявол ховається в дрібницях».
• Кабінет директора не є приватним «особистим простором» чи символом престижу його власника. Це частина відкритого для всіх публічного простору школи.
• Нічого поганого у гарно обладнаному кабінеті директора немає, поганою є «кабінетоманія», коли «понти й навороти» рулять і стають пріоритетом. Погано, коли людина розглядає школу, як «вотчину», а себе як падишаха(бариню) якого(яку) посадили на «кормління». Дупа в цьому випадку просто навічно приростає до директорського крісла, людина вже не мислить свого життя без кабінету, бо у мізках формується установка: я що, для когось оце все надбав(ла), ніхто, окрім мене, не буде тут «ловити кайф».

Костянтину Станіславському приписують фразу: «Театр починається з вішалки».

Я не думаю, що насправді театр починається з вішалки, а школа починається з кабінету директора.

Школа починається з дитини, її усміхненого обличчя і радісного голосу.

Школа починається з учителя і продвинутого сучасного директора.

Бо школа - це не стіни, школа – це люди.

Оригінал на сайті Освітня політика.