Автор: Інна Совсун, перший заступник міністра освіти і науки.
Повернулась з короткого візиту до Естонії. Їздила з колегами з інших міністерств, вивчати їх досвід євроінтеграції.
Передумови їх успіху є більш-менш зрозумілими. Вони почали одразу після відновлення незалежності, до того як встигли утвердитись інші структури та політичні підходи «перехідного періоду». Всі політичні сили, які були при владі, чітко визначали євроінтеграцію своїм пріоритетом.
Маленький розмір країни теж важливий. Не стільки тому що у меншій країні легше процес організувати. Просто очевидно, що у маленькій країні не можуть утворитись потужні олігархічні групи та сконцентрувати у себе такий вплив та капітал, щоб бути визначальними при формуванні політики.
Це все не значить, що ми не можемо повторити цей шлях. Але треба зважати на історії успіху та вчитись на досвіді інших.
* * *
Окремо мала зустріч в Міністерстві освіти Естонії. Точніше, у підрозділі Міносвіти у Таллінні, тому що головний офіс Міносвіти знаходиться у Тарту, там де їх найстаріший університет. Це цікаве рішення. Представники міністерства сказали, що коли було прийняте рішення про переїзд міністерства у Тарту, це дозволило фактично повністю оновити склад працівників Міносвіти, бо більшість не захотіли переїздити з Таллінна і тому в Тарту набрали нових, молодих і спрямованих на зміни працівників.
У Міносвіти Естонії працює 280 осіб. В Естонії живе 1,2 млн людей.
У Міносвіти України працює 300 чоловік. Про населення ви в курсі.
Це для порівняння і для роздумів на тему «давайте скоротимо всі міністерства удвічі і всім буде щастя».
* * *
На зустрічі з заступником міністра, відповідальним за вищу освіту, багато порозпитувала про фінансування.
Як у більшості країн Східної Європи, після 1991 року в Естонії існували паралельно бюджетна і контрактна форма навчання. Потім вони усвідомили, що це сильно понижує стандарти і у 2012 році перейшли повністю на безкоштовну освіту, з однаково високими вимогами до всіх вступників.
До університетів вступає 40% випускників школи. В Україні — 80% (бюджет і контракт), держава за законом має гарантувати безкоштовні місця мінімум для 50% випускників школи.
* * *
Фінансування на університети іде окремо на навчання і на науку (більшість інститутів Академії наук було приєднано до університетів ще у середині 1990-х).
При розподілі фінансування на науку, 40% обсягу фінансування визначається на основі публікацій. Зважаючи на чутливість питання в Україні, я уточнила, які саме публікації рахують. Мій колега з Естонії трохи здивувався настільки детальному розпитуванню, бо у них це питання особливо не поставало — просто визначили, що рахуються тільки публікації у Web of Science. І це питання навіть не особливо обговорювалось.
Ще 50% визначаються залежно від того, наскільки успішною є робота університету у міжнародному напрямку, кількість підписаних контрактів на дослідження, залучених зовнішніх коштів тощо. Ще 10% — залежно від кількості захищених дисертацій (деталі не встигла розпитати).
У результаті — один естонський університет (Тарту) потрапив до списку 200 кращих університетів Європі за рейтингом Times. Українських університетів у рейтингу немає.
* * *
Повертаючись до євроінтеграції. На всіх зустрічах нам естонці постійно повторювали, що важливо зрозуміти, що євроінтеграція — це не частина міжнародної політики, а в першу чергу — зміна держави зсередини. Поки що видається, що в Україні це більшою мірою зовнішня політика, а при реформуванні країни всередині незмінно постає тиск для «врахування українських особливостей». І освіта тут не виняток.
Аргументів, чому не можна міняти перелік галузей знань і спеціальностей, реформувати держзамовлення, прибирати обов'язкову фізкультуру з університетів, не покладатись на міжнародні публікації — сотні. Як і людей, що їх озвучують.
Аргумент, щоб міняти, один: бо ми хочемо жити в іншій країні.
Оригінал
