Віктор Громовий: директор школи, якого не чекали

Автор: Віктор Громовий, освітній експерт, заслужений вчитель України.

Зайве доводити банальну істину про те, що школа завжди схожа на свого директора, що саме від його професіоналізму, мобільності, готовності до змін, творчого підходу до справи залежить доля освітніх реформ в Україні.

За моїми спостереженнями на сьогоднішній день у нас є таке співвідношення типів директорів шкіл:

1. Директор-господарник (60-70% від загальної чисельності директорів шкіл);

2. Директор-«паперовий король» (20-25% від загальної чисельності директорів шкіл);

3. Директор-«священна корова» (5-10% від загальної чисельності директорів шкіл);

4. Директор-науковець(1-3% від загальної чисельності директорів шкіл);

5. Директор-громадський діяч (1-2 % від загальної чисельності директорів шкіл);

6. Директор, якого не чекали (0,5-1% від загальної чисельності директорів шкіл).

Загальна кількість господарників і «священних корів» у нас лишається практично незмінною упродовж останніх двох десятиліть.

За останні 5 років зросла кількість «паперових королів», яких посилено зрощує бюрократична система.

З огляду на провальні для освітян останні місцеві вибори, різко впала кількість громадських діячів.

Особливо невтішним є той факт, що практично впала до нульової позначки кількість «директорів, яких не чекали» (на початку 90-х вони складали 3-5% і саме вони тоді задавали тон).

Звісно, у такому стані директорський корпус аж ніяк не в змозі стати «силою змін». Господарники, «паперові королі» і «священні корови» будуть скоріше гальмом будь-яких реформ. Єдина зміна, яку вони радо вітатимуть, це покращення фінансування. Утім, за нинішньої ситуації система шкільної освіти як «чорна дірка» поглине будь-які кошти без відчутного ефекту щодо якості освіти.

Тепер детальніше поясню, які риси покладені в основу цієї типологізації:

1. Директор-господарник

Ця чи не найбільша в Україні група директорів шкіл спирається на традиційний за радянських часів стереотип оцінювання їхньої робо­ти: про школу (та її керманичів) су­дять з того, що в ній (у них) є.

Звичайно, ідеться про те, що можна продемонструвати, — матері­альну базу. Як правило, на передній план виходять такі властивості ди­ректора, як здатність щось вибити, роздобути, випросити...

Зворотним боком цієї медалі час­то стає орієнтація на показуху. Деякі школи нагадують музей, де діти по­чуваються не повноправними гос­подарями, а скоріше — шкідника­ми, які псують красу школи-вітрини. Іноді — в умовах низького тем­пературного режиму — прагнення цю красу підтримати переростає у знущання над дітьми, які втрача­ють здоров'я, замерзаючи у змінно­му взутті, але паркет шкільних ко­ридорів зберігається для перевіряль­ників.

2. Директор-«паперовий король»

Наявна в Україні система відстежування результативності роботи керівників школи досі ґрунтується на надзвичайно простих формах пе­ревірки документації. Тож хорошим є той директор, який сам зміг напра­цювати бездоганне, на думку бю­рократа, портфоліо з численними концепціями, положеннями, плана­ми (циклограмами) роботи, річним комплектом наказів, який вчасно подає звіти з усіх можливих питань, уміє домогтися від своїх підлеглих бездоганного ведення шкільної до­кументації... «Без бумажки ты бу-кашка, а с бумажкой — человек», — цей девіз недарма взяли на озброєн­ня такі директори.

Головним є не реальна робота школи в тій чи іншій сфері, а відоб­раження цієї роботи (часто уявної) на папері. Будь-які бюрократичні структури не мати­муть жодних претензій до директора, якщо в шкільних паперах «усе красіво». Особливо цінується спроможність директора домогтися, щоб записи в усіх класних журналах усі вчителі школи робили пастою одного ко­льору. Освітянська бюрократія вва­жає це піком досягнень у створенні привабливого іміджу школи.

«Вищим пілотажем» вважається також уміння директора показати школу на педагогічних ярмарках, виставках чи конференціях.

3. Директор-«священна корова»

Його не можна звільнити з поса­ди, не можна умовити зайнятися чи­мось іншим і залишити її з власної волі, скажімо, у зв'язку з похилим віком.

Він має численні зв'язки ще з ча­сів комсомольсько-партійної моло­дості або напрацьовані упродовж багаторічної «роботи з батьками».

Має авторитет у нинішньої влади як канонізований колись «маячок». Іноді — й авторитет у місцевих «ав­торитетів».

Головний зміст роботи такого ди­ректора — «спочивання на лаврах» та колекціонування чергових відзнак.

4. Директор-науковець

Для нього школа — це недописа­на дисертація, яка повинна стати трампліном до спокійного викла­дацького життя в місцевому педаго­гічному університеті. Основна його функція — ведення «ввімкненого спостереження» за процесом реалі­зації тих чи інших педагогічних ідей в освітньому просторі школи. Звичайно, це можливо лише, якщо ідеї насправді переходять зі сфери педагогічної фантастики у сферу педаго­гічної дійсності, коли омріяні іде­альні картинки спроектованої моде­лі школи не надто контрастують із реальним станом справ.

Загальновизначеним ідеалом директора-науковця нині є В. Сухомлинський, хоча і його шлях до кано­нізації пролягав «через терни», і йому доводилось упродовж тривалого часу бути «білою вороною» в колі своїх колег, значна частина яких тепер на­зиває себе його «соратниками».

Сьогодні в Україні можна на пальцях перелічити директорів шкіл, котрі мають друковані праці, ведуть серйозні наукові досліджен­ня, інноваційний пошук.

Тож категорія «директор-науковець» є скоріше винятком (про директорів шкіл, які мають наукові ступені як атрибут спотвореного розуміння престижності мова не йде).

5. Директор — громадський діяч

З огляду на те, що школа, за словами Пітера Друкера, стала тепер центром місце­вої громади (School as Community Center), директор стає активною ді­йовою особою на ниві соціального розвитку локального співтоварис­тва. Тож мешканці мікрорайону мо­жуть сподіватися і на його громад­ські ініціативи, які б допомогли ви­рішити проблеми місцевого соціуму, і на особисту участь у консолідації місцевої громади, і на здійснення багатьох інших функцій, які б доз­волили самій школі бути ресурсом соціального розвитку.

Звичайно, будь-які крайнощі шкодять виконанню прямих служ­бових обов'язків директора школи. Так, іноді в деяких містах України важко зрозуміти, де ця людина біль­ше «працює» — депутатом у місь­краді чи директором у школі — і як цей «професійний» політик місце­вого рівня розуміє виконання «гро­мадських обов'язків».

Зрозуміло, що аномальність ук­раїнських реалій часто змушує ту чи іншу людину визначати пріоритет­ною сферою діяльності саме ту, яка дає більше дивідендів, тому роботу в школі можна на якийсь час (або назавжди) відсунути на задній план, зробивши з неї лише другорядний складник політичного іміджу.

6. Директор, якого не чекали

Колись у газеті «Первое сентября» з'явилась оригінальна характеристика цього типу педагогічної особистості директора пострадянської школи:

«На них справді не чекали — моло­дих, енергійних, сміливих, у чомусь жорстоких і безапеляційних «виско­чок», ерудованих і насмішкуватих, да­леких як від альтруїзму, так і від мер­кантильності. Людей, які не бояться говорити правду у вічі «високому начальству», які не вміють гнути спину, живуть весело, жадібно, розумно і, всупереч обставинам, радісно. Найголовніше, що вони принесли в школу неймовірний рівень свободи, свіжу стихію по-юнацьки зухвалого і водно­час дуже тверезого ставлення до життя. Можливо, тому, що їм ко­лись не змогли пояснити, що і як слід робити у школі, вони самостійно фор­мують свій стиль управління, свій простір і свою педагогіку, їм не треба довго і болісна руйнувати старі прин­ципи і традиції шкільного устрою — вони просто мали щастя їх не знати».

І хоча на педагогічному олімпі роль білої ворони часто спричиняє негативну реакцію та призводить до купи проблем, вони просто прире­чені не бути такими, як усі.

Це про них американський філо­соф Генрі Торо писав: «Якщо людина не крокує в ногу зі своїми супутника­ми, можливо, що їй вчуваються звуки іншого маршу».

Як правило, на початку 90-х вони очолювали нав­чальні заклади нового типу — ліцеї, гімназії, приватні школи. Власне, у роботі директора їх привабила саме можливість створення адекватної майбутньому освітньої структури, яка б «вбирала» в себе майбутнє та­ким, яким воно постає в оптимістич­них прогнозах футурологів, та орієн­тувалась на нову освітню парадигму. Директор такого навчального закладу має бути не просто високо­класним фахівцем у сфері освітньо­го менеджменту, а й людиною ідеї, з власним баченням мети й завдань сучасної школи, та спроможною ре­алізувати ці ідеї, збудувавши технологічно продуману освітню систему.

Більшість цих людей система видавила із шкіл, лише невеличка кількість змогла втриматись. На жаль, багато з них тепер мають статус «священної корови» або «паперового короля».

Оригінал